Початки завжди вимогливі. Через пересуди людей, їм приписують надмірну вартість, так ніби початок детермінує продовження і закінчення просто тому що його приділили до ролі першого в черзі. Без нього нічого не існуватиме, нічого не матиме вартості. Tabula rasa, ось хто ми без нього. Чи це погано? Ні до чого не зобов’язані, нічим не обмежені, нічим не забруднені. Та чи погодились б ви все почати заново? Без свідомості, що творилось до цього, без жодної причини і пояснення. Покинути попередні доми, розбити старі скрижалі, ви не отримаєте навіть шансу востаннє випити чимось присмачений окріп з улюбленої посудини.
Перейти до суті. Так би мені порадили мої друзі з надмірною подільністю уваги, проблемами з концентрацією. Не затягувати, не випробовувати терпіння. З гордістю займу місце на трибуні в обороні своїх цінностей яким навіть ніхто ще не грозив. Але це тільки формально. Чим власне є суть? Звернусь до напрацювань редукціонізму і його греблями гребтиму кудись в своєму маленькому човнику. Ми з плоті і крові, наші основні бажання того ж стосуються. Передати кров, зберегти й задовольнити плоть. Тож приклад Суті вміщу в рамах чогось кровистого. Їжак. Живиться комахами гусеницями, слимаками, подрібнює їх своїм маленьким жувальним апаратом, ковтає, перетравлює. Місяць тому бачила такого. Ймовірно перед тим їжача ціль кудись вела його, пробував перейти дорогу, не вдалося. Я забрала його на обочину в стані який можна назвати дверним прорізом, за цим не надто приємно спостерігати. Крізь свої інфантильні залиті сльозами зіниці дивилась як на розпластані кінцівки сповзаються мурахи. Є істоти, що показують свою силу лише в моменти слабкості когось міцнішого за них. Оголюють свої рідко посаджені зубки, мовчки тішаться коротким тріумфом. Прокляті мурахи. Навіть зубів не мають а і так скаляться. Вони всі зловтішались моїм безсиллям і його болем. Даремно пропагандують архетип мурахи як благородної працівниці. Гієни недоростки з жорстокою жагою крові. Так виглядала суть їжака. Побічно можна ще глянути на суть мурахи. Все одно це нічого не пояснює. Неприємно, але природньо - не сталось нічого поганого. Еволюція поставила людей на ноги, вони посадили себе на колеса, їжак консерватор відмовлявся вірити в технологічний прогрес і поплатився життям. Природньо.
Все ще тримаюсь переконання ніби мій вибір дороги правильний. Треба все спростити, шар за шаром, поки не докопаюсь до ядра. Воно і буде чимось мені потрібним.
Друга скарга - затяжність. Протяжність, подовженість. Вам не хочеться витрачати часу. Ніякого ніколи, чи чітко окресленого і на щось конкретне. Він має здатності матеріалу продукованого каучуковим деревом. Треба навчитись з ним співіснувати, а не боротись. В кінці кінців ми ще не знаємо сильнішої стихії.
Випробовувати терпіння. Навіть варто. Найкраще - раз, але добре. Так буде чесно. Відразу повиходити з-за своїх ширм, поскидати свої маски і кричати на все горло поки стане сил.
Безперервно у пошуках
Чогось красивого, чогось нового
Безрадно махаю руками
Відірватись би хоч від підлоги
Роздратування росте. Що це за вигадки з вільною волею. Вдаєте наче дискусія в цілях розвитку і періодичного струсу синапсами, коли всі для себе вже все давно вирішили. Представники подібного генетичного матеріалу в межах найближчого кола опікунів досі залишаються темним лісом для мене. У вас стільки сили в руках, не кидаючись в біхевіоризм і без портрету Ватсона над письмовим столом, але все ж. Тепла глина, податна навіть на напрямок руху крові у ваших пальцях. Ви обрали собі різьбярство за другу професію, а потім вирішили що сучасне мистецтво таки непогана ідея. Може спотворили фігуру самі того не знаючи. Результату це не змінює, наслідків не пом’якшує.
Переді мною сиділа дівчина. Випромінювала запах, який ще від ранку переслідує. Маю йти за ним, втікати? Не роблю нічого. Її сережки хитались повільно. Викривлені металеві пластини, нагадують листя, пляму, залежить від інтерпретації. Поблискували, коли голова схилялась під певним кутом. Вона не могла вибрати кращих. Золотисте волосся було б без них млявим і вицвілим. Це випадковий талісман, подарунок інтуїції, хотячи цього разу зробити щось привабливе, а не корисне.
Проколювати отвори в живій плоті без нагальної потреби, керуючись начебто власним баченням красивого. Втискаєте в обличчя кільця. Так, це красиво. Частинки металу, завжди можна кудись прикувати. Самі себе сковуєте, тримаючи ключ в кишені. Фізичний біль. Приємно лоскоче. Він простий, йому є причини і наочні докази, он воно, металеве кільце, воно відчутне і видиме. За ним треба доглядати, запобігати процесам гниття. Тіло живе, крихке, підконтрольне. М яке, змінить форму під різким тиском чогось гострого. Покаже свою підвладність, залежність від власника. Самодеструкція, говорячи голосно.
Обожнюю своє покоління. Тут все перебільшено. Підводять очі, демонструючи кожну жилку і кожен синяк. З усіх боків крики, світло ніколи не вимикається. Перехрестя включають в себе десятки вулиць. Треба чітко транслювати бажану частину себе, навіть якщо не до кінця бачиш. В протилежному випадку відзначишся званням дезертира. Брак ясності - найгірше що можна зробити. Відсутність позиції це теж позиція. Про це треба заявити, щоб не збурювати і так розтермошених голів. Всі стали прозорими. Це просоціальне діяння. Немає часу видивлятись, немає часу будувати складні захисні конструкції. До нових істот світ справедливий. Новий метод натурального відбору. Вас багато, тож ви нищитимете одне одного й самі себе навіть про це не підозрюючи. Без об’єктивних причин. Від надмірного тиску. Вами ж створеного. Можна ще гратися в медикаментацію. Лікувати отруєння пігулками створеними тією ж рукою що і яд. Все ж від пропорцій залежить, правда? Нам легко, все спростили до неможливості. Чітка мапа приміщення, комічно вузькі коридори. Я люблю на вас дивитись. Перенасичені усім, хронічно голодні. Прокляті вибором і комфортом. Звиваєтесь в конвульсіях, плачете в подушки, бігаєте ранками, п’єте вечорами. Відома історія про дикобразів. Хочуть зігрітись одне об одного, бідолахам заважають голки.
Відредаговано: 08.03.2024