Жива смерть

Мої малюнки присвячені тобі, і я сумніваюся, що вони колись перестануть мати для тебе значення. Ти ж також сумуєш за мною, чи ні? Достатня кількість легких струсів мозку, щоб дійти висновку: звичайний світ більше не для мене.

Дзеркало знову кличе до себе, а я бачу в ньому нещасну дівчину. Щасливу в житті, але з розірваною душею, бо не залишилося іншого вибору, окрім як кинути все, що було для мене дорогим. Я не хотіла цього, але вони казали: «Так буде краще!». Я ж знала, що для мене кращою буде тільки присутність тих, кого зараз поруч немає. Ненавиджу відстані. Вони забирають можливість дихати на повні легені.

Я віддала всі сили, щоб допомогти людині зі світу чудес вступити на 4–5 курс навчання. Але дещо забула: допомагай іншим, та не забувай про себе. Я й думки не мала, що не підготувала всі документи для нового вступу, а коли згадала, то було вже запізно навіть рипатися.

Сумно, що мене не буде поруч. Вам, мабуть, також від цього несолодко, адже я бачила, що ви мене любили й хотіли моєї присутності так само, як і я — вашої. Вибір було зроблено, коли двері училища зачинилися перед носом мого майбутнього. Ніколи ще не було так боляче збирати дорожні сумки. Я не могла повірити, що це не сон.

Якби мені подарували сон із тобою, я б залишилася в ньому назавжди й погодилася б проживати його щоранку знову і знову, залишивши реальність позаду. Адже навіщо вона мені, якщо ти далеко?

Тато вже чекав на мене в новій квартирі в Арканії, поки Рімон — мій хрещений — віз моє живе тіло з мертвою душею на машині до нього. Навушники не вилазили з моїх вух, а пальці не переставали набирати текст, який у моїх мріях колись стане мистецтвом.

Дорога завжди заспокоювала мене. Але цього разу, коли я знала, що їду, можливо, назавжди від людей, які приносили радість моїй душі, хотілося кричати, бити кулаками в гострі кути, щоб заглушити біль у серці. Проте знаючи, що так не можна, я просто мовчала. Мовчала і писала. Мама, сестра, Анто, друзі — всі вони залишилися позаду машини, що мчала трасою на великій швидкості. Ця швидкість дарувала дивну усмішку: а раптом вона мене й погубить?

Думки про смерть не переставали переслідувати мене. Хоча я вже й не прагнула її, мені було просто цікаво уявляти її та записувати це на аркуш. Дивні мрії у дівчинки, в якої все завжди було добре. Просто вона запізно розплющила очі, від чого тепер і задихається.

Але навіть зараз, коли мені хочеться стрибнути з мосту без страховки, є речі, через які я не повинна цього робити: Кеншін біля мене; я їду до тата, якого давно не бачила; попереду чекає новий світ, повний пригод та іншого життя; у місті Арза немає людей, які мене дратують, принаймні поки що.

Ніби й немає причин плакати, але ніхто не знає, як із кожним кілометром від Анто мені хочеться розревітися. Я знаю, що сліз буде більше, ніж води у Батлайському морі, про яке в таких яскравих барвах завжди розповідав тато. Навіть якщо мої текстові створіння не потраплять у великий світ через війну, яка теж певною мірою стала причиною мого від'їзду в Арканію, — не страшно. Адже я пишу ще й для того, аби стало легше. Тож можна дійти висновку, що жива я до сьогодні лише завдяки своїм книгам. Жива фізично. А ось що коїться зі мною душевно?

Я б залюбки вирушила в ще одну поїздку потягом далеко в гори, де будуть тільки мої друзі, яких Кеншін недолюблює. Хіба потяг до шкідливих речовин може означати відсутність любові до мене? Звісно ні, я ж бачу, як вони до мене ставляться: люблять, хвилюються та бережуть. Шкода лишень, що мій майбутній чоловік цього не усвідомлює. Хоча, можливо, він бачить збоку іншу ситуацію — ту, яку мені розгледіти не під силу. Також цілком імовірно, що мої рожеві окуляри досі на мені й фантазії накрили з головою навіть реальність, тому важко помітити справжні наміри моїх хлопчиків, але… Навіть якщо я їм непотрібна, а моя душа прагне їхньої присутності — я піду. Піду не заради них, а заради себе, своїх бажань, які надихнуть мене на створення нової історії, які очистять мою душу, які змусять мене усміхнутися. Адже я так рідко щиро усміхаюся...

Світлофор, красиві кольори… А який колір у моєї душі? Мабуть, червоний, адже вона полюбляє тему крові. Скільки крові пролито дарма, скільки сліз виплакано намарно, і чого я цим досягла? Хотілося б сказати, що відсутності болю, але зараз мені так боляче, як ніколи.

— Кірі, чого плачеш? Ти ж до тата їдеш, — глянув Рімон у дзеркало заднього виду.

— Зайко, ти плачеш? — Кеншін повернув моє підборіддя до себе.

«Ні, блять, сміюся! — кричали мої думки. — Плачу, бо ви зламали мені життя». Проте я мовчала, кричав лише голос усередині голови.

— Щось вона сьогодні неговірка. Вона завжди така? — запитав Рімон.

— Тільки коли про щось думає.

— Я так зрозумів, думає вона часто?

— Дуже.

Я вже не чула їх, адже в навушниках знову заграла музика. Глибокі слова треку «Джон Крамер — Думки про смерть» уже втретє йшли на повторі:

«Думки про смерть змінюють усе у твоїй свідомості. Якби я назвав тобі точну дату твоєї кончини, це повністю зруйнувало б твій світ. Я знаю… Ти тільки уяви собі, що відчуваєш, коли тебе просять сісти й повідомляють, що ти помираєш. Це надзвичайно важко. Годинник уже цокає. За долю секунди світ розколюється. Ти інакше дивишся на речі, навколо інші запахи. Ти смакуєш усе: і склянку води, і прогулянку парком. Щастить тим, хто не знає, коли годинник зупиниться. Але іронія в тому, що саме це позбавляє їх відчуття життя. Вони випивають склянку води, не насолоджуючись смаком, не відчуваючи його. Ті, хто не цінують життя, не варті жити».