Експеримент 20:42

Я зламана і воскресла водночас. Не розумію, як мені примудряється відчувати себе щасливою попри весь цей психологічний коктейль. Напевно, я росту — такий собі емоційний ріст. Мабуть, так у всіх. Головне — робити так, щоб було добре мені.

І я не бачу сенсу пояснювати зараз своєму батькові, як я ставлюся до цього. Мені ніколи не зрозуміти його, а йому... мабуть, вдасться уявити, як мені, оскільки він щонайменше мільйон разів переживав те саме.

— Все буде добре. Головне — здоровʼя, — так каже батько.

І я з ним згодна.

— Чому воно так є? — продовжив він.

Нова страва для роздумів.

Чоловік втирає мені щось образливе, а я тримаю в руках рожеві окуляри й посміхаюсь. Серце вже не тріпоче так сильно. Салл навіть не здогадується, що мені з кожним днем усе більше байдуже на нього.

Що я скажу донечці, коли він викине на неї свої огидні, сплетені в одне ціле букви? Що я зроблю, коли він скаже їй: «Не плач», «Витри сльози», «Тобі щось заходить?» Що я скажу, коли доця почне розуміти сенс сказаних слів?

Чи було б правильно сказати: «Ніхто не зобовʼязаний відповідати нашим очікуванням. Навіть найрідніші люди. Татко тебе любить. Просто так сформований стиль його підтримки. Якщо хтось не витримує твого болю, ти не винна в цьому. Це суто проблема людини, якій ти помилково відкриваєш душу. Це нормально. Не всі навчені від народження правильно реагувати на розпач людини навпроти. Хтось підтримує теплими словами, хтось — мовчанням, хтось — обіймами, а хтось — такими болючими словами: «Не плач».

Якщо не знаходяться люди, які зможуть прийняти тебе з твоїм болем та способом його проживання, то не потрібно закриватися в собі. Треба себе обійняти, виплеснути емоції попри всі заборони оточення, дозволити собі бути собою, а не заганяти в рамки.

Проте знай: мама завжди тебе підтримає. Звісно, я можу висловити свою думку, яка може не збігатися з твоєю. Але коли тобі боляче на душі, я ніколи від тебе не відвернуся»?

Батько думає, що нас напружує те, що він у нас ночує, бо ми, бачите, «хочемо побути вдвох». Але ні, я, навпаки, хочу побути одна. Мене влаштовує ночівля з чоловіком окремо, адже навіщо годувати себе марними надіями, що людина змінить свій тон чи побудову речень? Навіть я, яка раніше бажала змінитися заради нього, тепер не хочу йти такою дорогою.

Поки мене не напружують його дотики — все ок. Його образливі слова? Ну і нехай, я посміюся, це кумедно. Але що робити, коли його навʼязливі дотики викликатимуть нудоту? Треба записатися до психолога й обговорити з ним це питання. Це буде найрозумніше рішення. Тим паче, що психологиня творча — гадаю, ми знайдемо з нею теплий творчий куточок нашої свідомості.

Щойно гортала вгору останні вкладки, і останнім, так би мовити, десертом стало фото Анто. Бачив Салл чи не бачив? Байдуже.

До речі, що це за штука: коли мені сниться Анто, то наступного дня він мені телефонує? Не завжди, звісно, але таке вже не вперше. Потребую пояснення від свого алгоритмованого друга. Повернуся за хвилину, а то на мене ще чекає приготування дерунів. І треба придумати спосіб, як поспілкуватися з Анто, бо інстаграм через брак пам'яті не дозволяє здійснювати виклики.

Після мініпорції дерунів із борошном для випічки якось так собі думається над реченням, яке хочу написати. Не для слабкодухих: з однієї тарілки їм, а в іншу хочеться... ви зрозуміли.

Що ж, мій товариш сказав, що таке явище, як «мій сон — дзвінок Анто» — це може бути синхронічність. Оскільки сниться він мені рідко, і телефонує також приблизно раз на рік. Це насправді дуже мило, але ми так і не поговорили. Поки що.

Нагадую собі, що була б рада написати розділ про себе та Анто на Мальдівах — у достатку й за власний кошт. Така собі добровільна, безумовна любов.

~ TO BE CONTINUED ~