Автобус до темряви

Учні старших класів зібралися на шкільному подвір’ї ще вдосвіта. Діти досі позіхали й тупцяли на місці, намагаючись не замерзнути цієї жовтневої ночі.

— Доброї ночі, діти! — пролунав голос Віти Павлівни, вчительки української мови та літератури, а також класної керівниці одинадцятого класу. — Усі прокинулися чи хтось досі спить? Зробімо перекличку.

За кілька хвилин підійшли шкільна медсестра Лілія Іванівна та голова батьківського комітету Галина Миколаївна.

— Ну, всі є. Тепер чекаємо автобуса, — сповістила Віта Павлівна після переклички.

Учні стояли біля альтанки, оточеної молодими плодовими деревами. Декілька хлопців згуртувалися трохи осторонь і нишком від дорослих розкладали по рюкзаках пиво.

Ось у темряві з’явилися вогні вилупкуватих фар.

— Нарешті дочекалися, — пробурмотів хтось із дітей.

Автобус заїхав на територію школи, зупинився біля альтанки, і діти почали заходити всередину.

Повсідавшись на місця, значна частина учнів узялася досипати. Десятикласник Сергій теж сподівався хоча б трохи покуняти в дорозі, але щойно увійшов до автобуса, його охопило незрозуміле тривожне відчуття. Можливо, тому, що дорога надто далека, а він не дуже полюбляє подорожувати.

— Віто Павлівно, а скільки нам їхати? — неголосно поцікавився він.

— Вісім годин, Сергію, — відказала вчителька таким самим притишеним голосом. — Можеш поспати.

Сергій, широко позіхнувши, одягнув навушники, опустився в сидіння й спробував розслабитися…

Пісні змінювали одна одну. Сергій намагався заснути, байдуже споглядаючи у вікно, за яким усе тонуло в непроглядній пітьмі. Якоїсь миті він усвідомив, що пісні в навушниках пішли по другому колу. На екрані смартфона показувало четверту годину. Сергій важко зітхнув, але за мить різко випростався й ще раз глянув на екран.

Четверта?!

Він глянув на наручний годинник однокласника Вадима, який спокійно куняв поряд, і побачив той самий час.

Це неможливо!

Сергій протер очі й визирнув у вікно — за ним панувала суцільна темрява, глибока й нескінченна. Жодної зірки на небі чи якогось вогника вдалині. Він озирнувся на інших — усі спокійно сиділи на місцях. Деякі куняли, деякі сиділи сонні й байдужі.

Хлопець підвівся з місця й попрямував до водія.

— Так, Сергію, ти куди зібрався? — зупинила його Віта Павлівна.

— Я хотів запитати у водія, скільки нам ще їхати.

— Ще довго. Сядь на місце й поспи трохи, бо ви цілий день проведете на ногах.

— Віто Павлівно, а скільки ми вже в дорозі?

— Сергію, в тебе годинника немає?

— Є.

— То подивись, скільки минуло часу, а тоді сядь і не заважай іншим спати.

— Годинник показує, що минула година, але пісні в моєму телефоні почали грати по другому колу, а в мене там пісень десь на чотири чи п’ять годин. Розумієте? Це означає, що насправді минуло години чотири, а може, й більше, і вже мало б почати світати…

— Сергію, сядь і затихни, я тебе прошу, — прогарчала крізь зуби Віта Павлівна.

Хлопець не послухав і підійшов до водійського сидіння. Через широке лобове скло він глянув на дорогу, і тривога всередині різко зросла. Автобус їхав із вимкненими фарами, а попереду панувала та сама суцільна темрява. Сергій повільно повернув голову ліворуч, до водія, і враз закляк. Він кілька хвилин із жахом витріщався на водійське сидіння, а тоді повільно повернувся на своє місце.

Ніхто не звернув на нього уваги.

Нарешті, за невизначений час, Сергій трохи прийшов до тями.

— Там хтось… щось… — почав мимрити він до однокласника Вадима, з яким сидів поряд. — Замість водія. Не людина.

— Га? — ледь чутно перепитав сонний Вадим.

— Там за кермом нашого автобуса щось сидить, — повторив хлопець тремтливим голосом.

Вадим із подивом глянув на нього. Йому здалося, що Сергій от-от розридається.

— Га? — знову перепитав він. — Повтори, що ти сказав.

— Щось дивне коїться. Поглянь у вікно, там темрява, — Сергій почав важко дихати, на очі йому накотилися сльози, і він заскиглив: — Там досі темно. Скільки ми вже їдемо? Котра зараз година?

— Чувак, заспокойся, — Вадим глянув на наручний годинник. — Зараз четверта година.

— Ми сідали о третій.

— Ну.

— Я прослухав усі пісні у своєму телефоні…

— Молодець.

— У мене їх більше сотні. А це десь майже п’ять годин. І за відчуттями я сказав би, що ми вже їдемо стільки ж часу.

— Сергію, ти мене не почув? Заспокойся, будь ласка, — нещирим лагідним тоном звернулася до нього Віта Павлівна.

За мить до хлопця підійшла медсестра.

— Сергію, тобі, напевне, щось наснилося. Може, дати заспокійливого?

— Та визирніть же ви у вікна! — скочив він на ноги. — Там темрява. Ми їдемо вже декілька годин. Ми їдемо і їдемо, а там весь час темрява, — він перевів подих, а тоді запитав: — Котра зараз година?

— Четверта, — зиркнула на свій годинник медсестра.

— Зараз не четверта. Вже давно мав би бути світанок, а він так і не настав. А там… — Сергій тремтливим пальцем вказав на відгороджене перегородкою водійське місце. — Там, за кермом, не водій. Там… щось…

У Сергія в горлі утворився неприємний клубок, який заважав дихати й говорити.

Медсестра подала йому якісь пігулки та пляшку з водою.

— Тримай, випий.

Так і не зумівши видушити із себе більше жодного слова, Сергій поволі сів на сидіння, прийняв ліки й спробував узяти себе в руки.

Невже він божеволіє?

Він уткнув у вуха навушники, увімкнув першу пісню у списку, почав слухати й стежити, як треки змінюються один за одним. І коли знову залунала перша пісня, він глянув на час — четверта година. Тоді визирнув у вікно — там досі панувала темрява. Годинник Вадима теж показував четверту, хоча стрілки рухалися.

Сергій роззирнувся по салону й неголосно запитав:

— Скажіть, хто-небудь, котра зараз година?