1. П'ята заповідь - не протився неминучому

День сьогодні видався напрочуд кепським. Ні тобі сонця, ні хороших новин. Самі лише яскраві вивіски та квапливі перехожі, наче на зло, свідчили про те, що не всім так погано, як йому. Як там кажуть… Ситий голодного не зрозуміє, правда? 

Ось і зараз він, Нектарій, сидячи в кабінеті в лікаря, відчував, ніби прірва існує не лише між ситими й голодними, а й між ним і всім клятим світом. Від цієї думки руки мимоволі стискалися в кулаки, а погляд наповнювався такою злістю, наче його лікар-флорохум був найголовнішим винуватцем того, якою дефектною квіткою Нектарій народився. 

— На жаль, ваша хвороба практично не піддається лікуванню. Медична допомога, яку надає Білий Лікорис, вища за стандартами, ніж у державних лікарнях, але все ж не така всемогутня, як нам би хотілося. Ваш організм дуже погано переніс минулий курс препаратів. Мої співчуття. 

Лікар перед ним говорив абсолютно рівним, анітрохи не тремтячим голосом. Пелюстки дурману на його голові ворушилися в такт рухам голови, а зелене листя, що впевнено облягало гострі плечі, вказувало на те, що якщо в цього лікаря колись і було щось серйозне, то хіба що застуда з ускладненням — і на тому крапка. 

— Я чув, існує експериментальне лікування. Це правда? Я підпишу будь-які документи. 

Варто було йому лише підвести погляд, як Нектарій одразу ж зустрівся з неприхованим осудом. 

— І де ви тільки цих слів набралися? Експерименти їм подавай! Для кого, по-вашому, сім заповідей на стіні біля входу в кабінет висять? 

Він уже хотів було продовжити, але помітив розгніваний погляд пацієнта, що був на межі зриву, й одразу затих. Пелюстки Нектарія, які спершу робили його яскравою павутинною лілією, виглядали настільки пригніченими, що те, що вони повністю не зав'яли, можна було вважати справжнім дивом. 

Дурман глибоко зітхнув і з жалем похитав головою. 

— Вибачте, але заповіді є заповіді. Синдром Порожнього Кроку — не такий уже й страшний вирок, із ним можна жити… Деякий час. 

Пацієнт не промовив ані слова. Тільки глянув на засніжені вулички, які найкраще було видно з величезного вікна позаду столу. Напевно, там зараз був сильний мороз, хоча яке йому вже до того діло? Щось підказувало, що ще трохи — і перед очима Нектарія почне стрімко темніти від паніки. 

— Можна жити, кажете? Скільки? 

Електронний годинник на руці, наче за передбаченням, дзвінко запищав, сповіщаючи про підскочений тиск. 

«Пф, як несподівано», — подумав хлопець, вимкнувши його одним рухом. Зараз було не до нього. 

Це не сховалося від уважного погляду лікаря. Тож дурман, скептично поправивши окуляри в тонкій оправі двома пальцями, узяв медичну картку хлопця, щоб уникнути зорового контакту, і все-таки відповів: 

— Якщо я скажу вам прямо зараз — ваше життя стане коротшим рівно на той проміжок часу, який вам і залишився. 

— Я ще раз тебе питаю: скільки мені залишилося? 

Розгнівана побаченим, павутинна лілія повільно-повільно підвелася на ноги, маючи намір закінчити допит на свою користь навіть під загрозою втрати свідомості. 

— Не більше року. 

Вдих, видих. Нектарій зібрався з силами. 

— Ось як. А минулого разу ви казали, що півтора. З моїм кровообігом усе теж настільки погано, я вгадав? 

Дурман витягнув до болю знайомий аркуш і взявся щось уважно виписувати, звіряючись із даними з медкартки. Судячи з усього, питання пацієнта він вирішив залишити без уваги, наївно гадаючи, що тому все й так зрозуміло і той уже перестав безглуздо сподіватися на хороший розвиток подій хоч у чомусь, що стосувалося його здоров’я. 

— Я випишу вам вітаміни для зміцнення віночка. На вашому місці я б спробував прожити решту часу так, щоб ні в кого не виникло думки про жалість до вас. Дехто за такий час встигає зробити такий внесок у культуру, який часто не привносять навіть найдовговічніші напівквіти, і до того ж ще десяток дітей завести встигає. Усе у ваших руках. 

Нектарій узяв рецепт і одразу ж сховав у кишеню. Відповідати на слова лікаря прямою згодою було подібно до самогубства. Навіть на мить уявити себе на місці якогось батька з десятьма дітьми й нескінченними клопотами, який за рік має вигадати те, що флорохуми будуть згадувати ще тисячоліття, здавалося йому місією, яку він провалив би ще в перші два дні. Постійний поспіх завжди вбивав його, змушував раз за разом буквально втрачати свідомість, потім вставати, брати себе в руки — і знову втрачати, втрачати й ще раз втрачати, поки плани на майбутнє не скоротилися до нуля. Звісно, коли хвороба сковує тебе настільки, що, спізнюючись, ти навіть добігти до місця роботи не можеш, а якщо спробуєш — то в очах одразу ж потемніє, думати про те, щоб устигнути закінчити тисячу справ за один рік, просто неможливо. Та тут і десятиліття не вистачило б! 

— Ви, можливо, й праві, але вмирати мені не до смаку. Ні через рік, ні через десять, зрозуміло вам? 

Нектарій глянув на годинник на руці і глибоко вдихнув, а потім видихнув. Треба було закінчувати це божевілля. Скільки б разів він не приходив у цей кабінет — ситуація або погіршувалася, або залишалася незмінною. Іншу відповідь він міг би отримати, тільки зв’язавшись з іншою організацією, іменованою як Сукулент, але одна думка про те, що за допомогу від них він може розплатитися тільки свободою та часом, якого в нього й так не було, змушувала його щоразу миттєво закреслювати цей варіант вирішення проблеми з СПШ. 

— Приходьте на повторну діагностику через три-чотири місяці, якщо ще будете ходити до того часу. 

Намагаючись прибрати напружену атмосферу, лікар приязно помахав рукою вслід Нектарію, що вже виходив із медкартою та рецептом. І тільки після цього зітхнув з неприхованим полегшенням. 

Варто було квітці покинути лікарню, як колишня впевненість у власній живучості розтанула з першою сніжинкою, що впала на одну з нечисленних тичинок, які сягали від віночка на маківці. Поїжившись від холоду, хлопець струсив із віночка сніг і, натягнувши капюшон до краю, повільним кроком, спираючись на позолочену тростину, рушив уперед.