Розділ 4: Інтерфейс Диявол

Чорне око на екрані моргнуло.

Це не був звичайний вебсайт у браузері, який можна випадково знайти через пошуковик. Це була автономна, важка програма, написана з лякаючою архітектурною досконалістю. Вона не вимагала інсталяції, не залишала слідів у реєстрі операційної системи. Вона просто існувала, як паразит, що підключається безпосередньо до нейронної мережі даркнету.

Після введення пароля «SOLIS_1998» екран на мить згас. З'явилося системне повідомлення: «ДОСТУП ДО ЯДРА: ВІДМОВЛЕНО. ФРАКТАЛЬНЕ ШИФРУВАННЯ АКТИВНО. ЗАПУСК ПРОТОКОЛУ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ: "ДЗЕРКАЛО"».

Еліза була генієм. Вона знала, що за Максимом прийдуть одразу, і він не матиме часу ламати військові коди, щоб прослухати її головні аудіозаписи чи дістати глобальну базу. Тому вона розділила мікрочип на два сектори. Основний сектор (Ядро) залишався намертво заблокованим. Але спрацював другий сектор — «Дзеркало». Це був спрощений, автономний інтерфейс, створений лише для одного: показати локальні загрози в радіусі кількох кілометрів, щоб детектив міг вижити в перші години.

Екран вибухнув холодним, хірургічним світлом. Максим Коваль затамував подих. Перед ним розгорнувся інтерфейс, який найбільше нагадував професійний термінал Уолл-стріт.

Максим Коваль затамував подих. Він очікував побачити щось брудне, хаотичне — типовий хакерський форум із кривими шрифтами та піратськими банерами. Натомість перед ним розгорнувся інтерфейс, який найбільше нагадував професійний термінал Уолл-стріт, гідний найкращих брокерських контор. Мінімалізм. Ідеальні геометричні лінії. Чорне тло, на якому безперервним потоком бігли зелені, червоні та білі цифри.

Жодних черепів. Жодних погроз. Тільки чиста математика смерті.

У верхньому лівому куті світився логотип: стилізована літера «С», вписана у знак нескінченності. Праворуч — годинник світового часу, який відраховував мілісекунди. А по центру розташовувалося головне меню, розділене на категорії, від назв яких кров холола в жилах.

«Транспортні інциденти». «Медичні ускладнення (Хірургія)». «Побутові трагедії». «VIP-ложа: Політика та Бізнес».

Максим клікнув на першу-ліпшу вкладку. Екран миттєво заповнився десятками активних рядків. Кожен рядок — це було чиєсь життя.

Об'єкт: Чень Вей, 42 роки, Шанхай. Локація: Швидкісне шосе G2. Статус: Рухається в тумані. Ймовірність масового зіткнення: 68%. Коефіцієнт на смерть від загоряння авто: 3.2. Пул ставок: $1,240,000.

Рядок блимав. Цифри пулу змінювалися щосекунди. Люди з усього світу — можливо, банкіри в лондонських офісах, можливо, нудьгуючі спадкоємці в Дубаї — прямо зараз переказували криптовалюту, ставлячи на те, чи згорить живцем якийсь невідомий їм водій на іншому кінці планети.

Максим перевів погляд нижче.

Об'єкт: Генріх Мюллер, 68 років, Мюнхен. Локація: Клініка «Шаріте». Статус: На операційному столі (шунтування). Коефіцієнт на зупинку серця через помилку анестезіолога: 1.8. Пул ставок: $4,500,000.

Праворуч від кожного рядка було маленьке вікно чату. Анонімні користувачі обговорювали шанси так, ніби говорили про скакових коней. «Анестезіолог учора програв 50 тисяч у покер, я перевірив його рахунки. Він нервує. Ставлю на зупинку серця на 40-й хвилині». «Перекрийте йому кисень, я поставив 200 штук на гіпоксію!»

Детектив відчув, як до горла підкочує нудота. Адріан мав рацію. Це не була купка маніяків. Це була індустрія розваг для тих, хто вже купив у цьому світі все, крім права бути Богом. Життя людей перетворилися на біржові котирування.

Раптом програма видала тихий, мелодійний звук — такий самий, яким сучасні месенджери сповіщають про нове повідомлення.

У правому куті екрана вигулькнуло вікно з червоною рамкою. «Локальний івент. Категорія: Правоохоронні органи. Регіон: Ваш».

Максим швидко клікнув на сповіщення. Його очі розширилися, коли на екрані завантажилася фотографія. Це було обличчя, яке він знав так само добре, як своє власне.

Широка посмішка, зламаний у юності ніс, форма капітана поліції. Тарас. Його колишній напарник, хрещений батько його доньки. Єдина людина у відділку, яка не брала хабарів і якій Максим міг би довірити своє життя.

Рядок під фотографією свідчив: Об'єкт: Капітан Тарас Шевчук, 45 років. Статус: Наближається до перехрестя вулиць Садової та Франка. Умова: Смертельна ДТП за участю важкого транспорту. Час виконання: 08:15 ранку. Коефіцієнт: 1.2 (Гарантована подія). Пул ставок: $850,000.

Максим кинув погляд на системний годинник ноутбука. 08:11.

— Ні... Ні, ні, ні, — прошепотів він, і його голос зірвався.

Тарас щоранку відвозив сина до школи саме цим маршрутом. Садова та Франка. Це було складне, сліпе перехрестя. Якщо Синдикат позначив це як «гарантовану подію», значить, вантажівка вже чекала. Водій уже був куплений, або гальма вантажівки вже були зламані дистанційно.

Залишалося чотири хвилини.

Максим вихопив з кишені свій резервний телефон — стару кнопкову «Нокію», яку тримав для зв'язку з інформаторами. Пальці тремтіли так сильно, що він двічі промахнувся повз потрібну цифру, набираючи номер Тараса по пам'яті.

Гудок. Ще один. Кожен сигнал у слухавці здавався ударом цвяха в скроню. На екрані комп'ютера цифри пулу зростали шаленими темпами. Хтось щойно вкинув ще 50 тисяч доларів на смерть Тараса. Анонімний чат поруч вибухав повідомленнями: «Вантажівка з цеглою вже на позиції. Водій отримав завдаток». «Син у машині? Ставлю додатково 10к на подвійний труп».

— Давай же, Тарасе, візьми цю кляту слухавку! — кричав Максим у порожній кімнаті.

08:13.

— Слухаю, Максе, — нарешті пролунав у динаміку басовитий, спокійний голос напарника. На задньому фоні грала ранкова радіостанція, чулося дитяче белькотіння. — Тарасе! Гальмуй! Звертай на узбіччя прямо зараз! — заревів Коваль, підскакуючи з крісла. — Що? Максе, ти знову пив? Я везу малого до... — Слухай мене уважно! — голос Максима зірвався на істеричний хрип. — Не їдь на перехрестя Садової і Франка! Зупини машину! Заглуши двигун! Це пастка, Тарасе, вони тебе вб'ють!