28. Марта

Оля залишилася на ночівлю у батька, їм є про що поговорити, а я зазбиралася додому. Оскільки комендантська година вже невблаганно наступала на п’яти, Микола Павлович, як справжній чоловік, відмовився відпускати мене саму на таксі й особисто підвіз під самий під'їзд мого будинку.
— Дякую, Миколо Павловичу, і добраніч, — щиро мовила я.
— Це тобі дякую, Марто, що була поруч із Олею, — з теплотою усміхнувся він. — Добраніч.
Ноги гули, серце переповнювали емоції, а в голові все ще лунали слова баби Галі: «Залишишся ти ні з чим… Ще й винною зроблять».
Я швидко піднялася на свій поверх і тихо повернула ключ у замку дверей квартири, мріючи лише про одне — гарячий душ і зручне ліжко. Але варто було мені ступити до вітальні, як планам на спокійний сон настав миттєвий і нещадний кінець.
В моєму улюбленому кріслі, розкуто закинувши ногу на ногу, розвалився Макс.
Він був у своєму репертуарі: випрасувана сорочка з розстібнутими верхніми ґудзиками, ідеально укладене світле волосся та звабливий, трохи примружений погляд сірих очей, у яких так і бігали бісики. У правиці він ліниво погойдував склянку з янтарним віскі, а на  журнальному столику, поруч із початою пляшкою Johnnie Walker Blue Label,  лежав стос фотознімків.
— О, привіт, Марто! — бадьоро розтягнув Макс губи в самовдоволеній посмішці, варто було мені зайти. — А я вже думав, що ти вирішила пуститися берега й заночувати деінде. Тобі не здається, що для заміжньої жінки це надто пізній візит додому? Ще й комендантську порушуєш!
— Максиме, — я застигла в проході, схрестивши руки на грудях і випромінюючи стільки холоду, що в кімнаті можна було морозити м'ясо. —  Якого біса ти робиш у моїй... у цій квартирі о такій годині?
— А чом би й ні? — він легенько збовтав віскі, слухаючи, як цокають шматочки льоду об скло. — Це все-таки моя нерухомість, Березень. До того ж, я прийшов перевірити, як тобі живеться.
— Тільки не кажи, що ти пробрався сюди перед самісінькою комендантською годиною тільки заради цього! — прошипіла я, скидаючи туфлі й роблячи крок до столу.
— Ой, Мартусю, ну що за гостинність? — він грайливо всміхнувся, зробивши ковток віскі. — Я прийшов провідати свою дружину. Як тобі нова робота, до речі? Маша казала, ти там уже готова репресувати попередніх бухгалтерок.
— Працюю, — коротко відрізала я. — І повір, роботи там вистачить на двох. Але ти ж прийшов не для того, щоб питати про мої успіхи у фінансовому аналізі?
— Яка ти здогадлива, Морозна Весно, — Макс поставив склянку на журнальний столик і взяв до рук фотографії. Його сірі очі на мить втратили свій безтурботний блиск, змінившись на хиже зацікавлення. — Пам'ятаєш, я казав, що мій вельмишановний татусь витряс мені всю душу своїми детективами? Так-от... хлопці працюють відмінно. І сьогодні вранці я отримав цікавий фотозвіт.
Він повільно, по одному, почав кидати на столик кольорові знімки.
— Подивися, Березень. Це ж просто шедеври фотомистецтва!
Я глянула на фотографії.
Серце на секунду зупинилося, а потім боляче вдарилося об ребра. 
На першому фото з гігантського, антрацитово-чорного Brabus виходила я в своїй чорній сукні, а Ів — у своєму темно-сірому піджаку — притримував мені двері й дивився так, наче ми знайомі як мінімум вічність. На іншому знімку Толя, грізний і суворий, дбайливо підтримував Олю за лікоть. А на третьому — ми всі сміялися біля входу в клуб, виглядаючи як абсолютні господарі цього життя…
— Брабус... — повільно протягнув Макс, знову відкинувшись на спинку крісла, змірявши мене проникливим поглядом. — Трьохсоттисячний тюнінгований монстр. І двоє чоловіків, один із яких виглядає як бос італійської мафії, а другий — як його особистий кілер. Мені от просто цікаво, Марто... Де моя залізна леді, яка «не ходить по клубах» і «серйозно працює», відкопала цього брюнетика на Брабусі й такого брутала?
Я змусила себе зберегти крижаний вираз обличчя, хоча всередині все палало.
— Це мої знайомі, — карбуючи кожне слово, відповіла я.
— Знайомі? — Макс недовірливо вигнув брову. — І це ж ще не все, Мартусю! Мені стало страшенно цікаво, і мої хлопці за пару годин «пробили» номерки цього танка. І кому ж належить цей красивий чорний гелік?
Макс зробив театральну паузу і стишив голос до таємничого напівшепоту:
— Серйозному кримінальному авторитету з дев'яностих — Льончику Вентилятору! Ну, тобто зараз він, звісно, поважний бізнесмен, меценат і шанована людина Леонід Сергійович Норіцький. Але старі зв'язки та звички нікуди не поділися! І от у мене логічне запитання, Мартусю: ти часом не з його синочком катаєшся нічним Києвом?! Що? Вирішила змінити мій «скромний» капітал на бандитські мільйони?
Я змусила себе зберегти абсолютний олімпійський спокій, хоча всередині в мене все просто перевернулося від реготу й шоку одночасно.
Ів... син Льончика Вентилятора?! Господи, якби ж Макс тільки знав, що цей «син авторитета» просто міняв мастило на СТО й вигнав чужу машину на «тест-драйв», щоб справити на мене враження!
— Це інформація з обмеженим доступом, Максиме, — тонко, іронічно посміхнулася я, піднявши підборіддя. — У вищому світі деталі не розголошують. А з ким я катаюся і чий це син — тебе найменше має хвилювати.
— Та ти що! — Макс голосно розреготався, хитаючи головою. — Марто, ти приїжджаєш до відомого клубу на машині Вентилятора, у супроводі двох типів, один з яких дивиться на тебе так, ніби зараз купить цей клуб разом з персоналом. Ти уявляєш, що зараз коїться в голові мого татуся?!
Він підвівся з крісла, підійшов до мене майже впритул і нахилився.
— Батько впевнений, що ти знайшла собі коханця з таких сфер, куди навіть його юристи бояться сунутися! А це означає, що наш шлюбний контракт і моя частка в компанії під загрозою!
— Ти ж сам казав, що ми граємо в зразкову сім'ю? — спокійно перебила я його. — От і придумай щось для батька. A зараз — виходиш із моєї квартири, бо мені завтра рано вставати та їхати на роботу.
Макс кілька секунд мовчки дивився на мене, а потім його обличчя знову розпливлося в самовдоволеній посмішці.
— Браво, Морозна Весно. Ти починаєш мене дивувати. Але пам'ятай: через два тижні ювілей батька. І ти маєш там з’явитися зі мною в ролі щасливої і вірної дружини, якщо все ще хочеш отримати цю квартиру!