27. Марта

З передпокою донеслося шарудіння ключа в замковій щілині і приглушене грюкання дверей. До квартири хтось зайшов. 

— Доню, я вдома! — пролунав із коридору глибокий і приємний баритон. За мить настала коротка пауза, і той самий голос із легкою цікавістю додав: — О, а у тебе гості?

Очевидно, Микола Павлович одразу помітив дві пари жіночого взуття біля дверей.

— Так, тату! — голосно гукнула у відповідь Юля, підводячись зі свого місця. — І гості, між іншим, саме до тебе!

Оля миттєво випросталася, її обличчя зблідло, а пальці гарячково вчепилися в край столу. Я легенько торкнулася її ліктя, намагаючись додати бодай краплю спокою.

За кілька секунд на порозі кухні з'явився високий, кремезний чоловік у цивільному, але з бездоганною військовою виправкою. Скроні вже посріблила сивина, а в кутиках допитливих, розумних очей залягли глибокі зморшки втоми. Він зупинився в проході й розгублено подивився на нас, явно намагаючись упізнати в пізніх візитерках когось із доньчиних подруг.

Ініціативу одразу взяла Юля. Вона ступила крок до батька й спокійно, але з особливою урочистістю мовила:

— Знайомся, тату. Це Оля, твоя старша донька. А це Марта, її подруга.

Микола Павлович застиг. Повітря на кухні, здавалося, загусло. Його обличчя на мить утратило будь-які фарби, а очі розширилися від потрясіння. Він повільно переводив погляд із Юлі на Олю, не вірячи власним очам, ніби перед ним з'явився привид із минулого.

Проте багаторічна військова вишколеність узяла своє: за кілька секунд чоловік опанував себе, хоча дихання його помітно прискорилося.

Оля підвелася й зробила хиткий крок з-за столу. Вона дивилася на батька, затамувавши подих і боючись вимовити хоч слово.

— Ти дуже схожа на свою матір, — тихо, з невимовним трепетом промовив Микола Павлович, роблячи крок назустріч. Його голос ледь відчутно затремтів. — Така ж гарна...

Він зупинився за півкроку від Олі, оглядаючи її риси з такою ніжністю й сумом, які неможливо зіграти чи підробити.

— Я... я так довго чекав цього моменту, доню, — гірко усміхнувся батько, опустивши плечі. — Роками просив Надію дати мені можливість хоч краєм ока побачити тебе, просто побути поруч. Але вона була невблаганна... А потім я вирішив: не треба ламати тобі дитинство постійними чварами. Вирішив чекати. Знав, що коли ти виростеш — сама знайдеш мене, якщо захочеш...

Юля тим часом мовчки підійшла до чайника, підігріла його і почала заварювати для батька чашку ароматного чаю, залишаючи йому простір для цієї довгоочікуваної зустрічі.

— Ось ця мить нарешті настала, тату, — з важким зітханням мовила Оля, і з її очей бризнули сльози.

Микола Павлович розгублено підняв руки, але завагався, боячись порушити її особисті кордони.

— Доню... А можна тебе обійняти? — майже пошепки запитав він.

Олі не потрібні були жодні пояснення чи виправдання. Вона зробила останній крок і ридаючи кинулася в міцні, батьківські обійми. Микола Павлович пригорнув її до себе так сильно, ніби намагався компенсувати всі ті двадцять шість років розлуки.

За кілька хвилин, коли перша хвиля емоцій трохи вщухла, Юля поставила на стіл батьків чай. Усі сіли за круглий стіл. Напруга, яка висіла на початку вечора, остаточно розвіялася, поступившись місцем щирому й дуже теплому затишку.

— Ну розповідай, доню, з чим прийшла? — м'яко усміхнувся батько, обхопивши долонями гарячу чашку й не зводячи очей з Олі. — Не просто ж так ти наважилася на нічний візит?

Оля перезирнулася зі мною, потім з Юлею, глибше вдихнула й, опустивши очі на свої зчеплені пальці, тихо випалила:

— Я... мені зробили пропозицію вийти заміж, тату.

Микола Павлович бровами повів угору, явно не очікуючи такої інформації у перші ж хвилини знайомства.

— Ого! Оце так новина, — щиро всміхнувся він. — І хто ж цей щасливчик?

— Його звати Толік, — Оля підняла погляд, і в її очах спалахнула суміш гордості та глибокої тривоги. — Він військовий... Штурмовик. І в нього днями закінчується відпустка, він повертається на нуль. Саме тому мені так важливо було знайти тебе саме зараз.

Батько замислено нахилився над чашкою, постукуючи пальцями по столу. Почувши слово «штурмовик», його погляд миттєво змінився — з теплом люблячого батька на мить зринув суворий, досвідчений офіцер, який занадто добре знав ціну цим словам.

— Штурмовик... — тихо повторив Микола Павлович, важко зітхнувши. — Важка служба. Чесна, але дуже важка.

Він на мить замислився, перевів погляд на вікно, за яким панувала глуха ніч, а потім знову подивився на старшу доньку.

— Слухай мене уважно, Олю, — промовив він авторитетним тоном. — За законом, якщо ви офіційно розпишетеся, твій Толік отримає до десяти днів додаткової відпустки у зв'язку з одруженням. Це дасть вам трохи часу. Але потім... потім він знову повернеться на передову, і ви місяцями не бачитиметеся, живучи від дзвінка до дзвінка.

Оля лише мовчки кивнула, затамувавши подих.

— Якщо твій обранець толковий, розумний чоловік і має відповідну підготовку, — продовжував батько, зважуючи кожне слово, — я міг би перетягнути його до себе в підрозділ ГРУ. Зрушити папери, зробити запит. Одразу кажу: у нас тут теж далеко не мед, завдання специфічні й легкого життя ніхто не обіцяє. Але він буде набагато частіше бувати в Києві, і ви зможете бачитися.

Оля аж подалася вперед, не вірячи власним вухам. В її очах спалахнула така надія, що Микола Павлович лагідно підняв руку, зупиняючи її завчасну радість:

— Але є одна умова, доню. «Наосліп» я нічого робити не стану. Я мушу спочатку сам познайомитися з твоїм Толіком, подивитися йому в очі й поговорити по-чоловічому. Я маю знати, кому довірятиму життя своїх людей і щастя своєї доньки.

— Я тільки «за»! — гарячково вигукнула Оля. — Думаю, що Толік із радістю погодиться! Коли тобі буде зручно з ним зустрітися?

— Та хоч завтра, — спокійно усміхнувся Микола Павлович, нарешті роблячи ковток вже трохи охололого чаю. — У мене якраз вечір має бути більш-менш вільним. Приходьте разом. Обговоримо весілля, познайомимося... Та й взагалі, треба ж нам якось надолужувати втрачені роки.