26. Марта

Таксі загальмувало біля будинку спецпроекту кінця 90-х — цегляного, із закритою територією та охайним доглянутим подвір’ям. На вулиці вже майже стемніло, і м'яке світло вуличних ліхтарів відбивалося у вікнах. Ми піднялися на третій поверх. Оля застигла біля масивних броньованих дверей. Вона переривчасто дихала.

— Марто, у мене зараз серце з грудей вискочить, — прошепотіла вона, зазираючи мені в очі. — Може, це дурна ідея? Може, розвернемося?

— Олю, — я міцно стиснула її холодну долоню, передаючи власну впевненість. — Ти маєш це зробити. Я поруч.

Подруга глибоко видихнула, зібрала волю в кулак і натиснула на кнопку дзвінка.

У глибині квартири пролунав приглушений, приємний мелодійний сигнал. Ми завмерли. Минула хвилина, дві... Панувала тиша. Оля вже збиралася натиснути знову, як за дверима почулися квапливі кроки. Замок м'яко клацнув, і двері відчинилися.

На порозі стояла струнка молода дівчина років двадцяти. На ній був пухнастий махровий халат, на голові — закручений рушник, а з глибини просторого передпокою з добротним сучасним ремонтом і стриманим інтер'єром линув аромат солодкого ягідного гелю для душу.

— Добрий вечір, — збентежено мовила Оля. — Підкажіть, а Вербицький Микола Павлович тут проживає?

Дівчина підозріло примружилася, оглядаючи нас із ніг до голови. На мить вона завагалася, чи варто взагалі розмовляти з двома незнайомками, але потім відповіла:

— Так, тут. Але тата ще немає з роботи. Він пізно повертається.

Слово «тата» вдарило Олю не гірше за струм. Вона аж відсахнулася на пів кроку, її обличчя миттєво зблідло. «Тата...» Переді мною й Олею стояла її рідна сестра, про існування якої вона навіть не здогадувалася.

— А ви... ви хто будете? — запитала дівчина, помітивши дивну реакцію Олі й поправляючи рушник на голові.

Оля розгублено подивилася на мене, потім знову на дівчину, і з великим зусиллям вичавила з себе:

— А я... я теж його донька.

Дівчина застигла, намагаючись перетравити почуте.

Не знайшовши кращих аргументів, Оля гарячково занишпорила в сумочці, витягла звідти свій біометричний паспорт і тремтячими пальцями піднесла майже до самого обличчя дівчини. Там чітко було написано: Вербицька Ольга Миколаївна.

Дівчина вдивлялася в документ кілька секунд, затамувавши подих. Вона перевела погляд із паспорта на обличчя Олі — і тільки зараз стало помітно, як сильно у них схожі розріз очей та лінія підборіддя.

— Нічого собі... — нарешті видихнула вона. — Я... я Юля.

Вона ступила крок назад, ширше відчиняючи двері й розгублено показуючи руками на світлий передпокій:

— Заходьте... Заходьте в квартиру. Не на порозі ж стояти. Вип’ємо чаю.

Юля провела нас до просторої, світлої кухні, де все дихало затишком. Поки дівчина клопоталася біля плити, наливаючи в чайник воду та дістаючи з шафки красиві чашки, у повітрі зависла ніякова мовчанка.

Оля сиділа на краю стільця і з обережністю розглядала кожен куточок. 

— З м'ятою чи з імбиром? — тихо запитала Юля, порушуючи тишу.

— Нам з м'ятою, будь ласка, — відповіла за двох Оля.

За кілька хвилин ми вже пили ароматний чай. Юля сиділа навпроти й пильно дивилася на Олю.

— Я досі не можу повірити... — мовила вона з м'якою, дещо розгубленою усмішкою. — Тато ніколи не приховував, що в нього є донька від першого шлюбу. Але він завжди казав, що твоя мама була категорично проти будь-якого спілкування. Що вона буквально спалила всі мости після розлучення.

Подруга гірко усміхнулася, згадуючи сьогоднішню розмову на Оболоні:

— Моя мама й досі ображена на батька... Вона постійно повторює, що він справжній тиран і байдужа людина.

— Тато не тиран, — м'яко, але переконливо заперечила Юля. — Він просто... військовий до мозку кісток.

Розмова поступово налагодилася, крига ніяковості танула з кожним ковтком гарячого чаю. Юля виявилася дуже відкритою та щирою. Вона розповіла, що через кілька років після розлучення її батько одружився вдруге. Їхня родина жила щасливо й дружно — без гучних скандалів, у повазі та затишку, аж поки не почалася повномасштабна війна.

— Мама дуже злякалася в перші дні, — стишивши голос, продовжувала Юля, опустивши очі. — Тато наполіг, щоб вона виїхала за кордон. Вона оселилася в Німеччині... А там згодом зустріла іншого чоловіка, закохалася й подала на розлучення. Для тата це був страшний удар.

— А ти? Чому ти не поїхала з нею? — тихіше запитала Оля, затамувавши подих.

— Я не захотіла. По-перше, у мене тут навчання в університеті, я вчуся на третьому курсі юридичного. А по-друге... тато й так залишився один, на важкій та виснажливій службі. Кинути його в такий момент було б просто зрадою. Тож ми тепер удвох ґаздуємо.

Оля слухала молодшу сестру, і в її очах заблищали сльози. Образ «бездушного батька», який роками малювала мама, розпадався на очах, поступаючись місцем живій, складній і по-людськи болісній історії.