25. Марта

Оля зупинилася посеред тротуару, схопила мене за плечі й подивилася прямо в очі. У її погляді змішалися шок, образа та неабияка цікавість.

— Марто! Я жадаю подробиць! Ти що, серйозно заміжня?! — вигукнула вона, навіть не дбаючи про те, що перехожі почали озиратися.

— Оль, ти ж сама все чула у ворожки, — зітхнула я, потираючи скроню. Голова після цієї містичної сесії почала розриватися. — Навіщо мені зараз усе це переповідати?

— Та як це навіщо?! — обуренню подруги не було меж. Вона розмахувала руками, ледь не зачіпаючи мене сумочкою. — І як давно ти вийшла заміж?!

— Чотири роки тому, — тихо відповіла я.

— Боженьки! — Оля сплеснула в долоні й схопилася за голову. — Я з тобою дружу три роки, і ти весь цей час мовчала?! Три роки, Марто! Ми з тобою каву п'ємо щодня, кісточки всім перемиваємо, а ти приховуєш цілий шлюб?!

— Так, — я опустила очі. — Я навіть батькам про це не сказала. Ніхто не знає, крім Макса, його батьків і тепер от... тебе й баби Галі.

— Але ж НАВІЩО тобі це все? — щиро не розуміла Оля, притискаючи долоню до грудей. — Ти ж розумниця, красуня, фінансист від Бога! Навіщо полізла в цю аферу?

— А що мені було робити? — гірко усміхнулася я, згадуючи ті часи. — Закінчити університет і повернутися в Звенигородський район? Влаштуватися бухгалтером у якесь місцеве фермерське господарство за копійки? Мої батьки — прості люди, живуть у селі, допомогти мені нічим не можуть. А квартиру винаймати в Києві на зарплату молодого спеціаліста я б не потягнула.

Я зробила паузу, згадуючи перші місяці після випуску, коли рахувала кожну гривню на проїзд у метро.

— А тут Макс підкотив із такою ідеєю, — продовжила я. — Йому для іміджу «поважного спадкоємця» потрібна була вихована, розумна дружина для виходів у світ, щоб батьки припинили тиснути. А мені — дах над головою. Крім обіцяної квартири, він повністю оплачує комуналку, підкидає гроші на прожиття та регулярно радує дорогими подарунками з бутиків. Я за цей час заощадила чималу суму, Олю! Створила собі нормальний подушковий капітал.

— Марто... але ж ворожка сказала! — тихо й стривожено промовила Оля, беручи мене за руку. — Вона ж сказала, що цей фіктивний шлюб заплутав твою долю, і що свій бонус у вигляді квартири ти все одно не отримаєш! Тебе просто виставлять за двері ні з чим, коли все випливе!

— Так, я чула, — відмахнулася я, намагаючись повернути свій звичний холодний раціоналізм. — Але я в це не дуже вірю. Баба Галя — звичайна психологиня, яка вміє зчитувати емоції. Я не хочу проміняти свій реальний комфорт, стабільність і гроші на якесь туманне, невизначене майбутнє через пару розкладених картинок!

Оля скрушно похитала головою, дивлячись на мене з глибоким жалем:

— Але ж ти можеш пропустити своє справжнє щастя! Кохання, розумієш? Справжнього чоловіка!

Я згадала пронизливі горіхово-зелені очі Іва, його зухвалу посмішку й те, як прискорювалося моє серце від його випадкових дотиків та жартів... Всередині щось боляче стиснулося, але я швидко придушила цей імпульс.

— От коли зустріну, — твердо відрізала я, розвертаючись у бік дороги, щоб зупинити таксі, — от тоді й розлучусь. А поки що в мене завтра о восьмій ранку перевірка звітності за цілий квартал.

— Ну як знаєш, Марто, а я ось ворожці вірю, — зітхнула Оля, міцніше стискаючи сумочку.

— І що ти тепер будеш робити? — запитала я, уважно спостерігаючи за подругою.

— Шукати батька! — рішуче випрямила спину вона. В очах спалахнув той самий вогник, який я так добре знала. — Марто, а поїхали зі мною до моєї мами? Просто зараз! Ти ж знаєш, яка вона в мене затята й принципова... Сама я з неї нічого не витягну, а разом ми зможемо натиснути, і вона точно все розповість. Тільки про Толіка й заміжжя їй ні слова! Бо як дізнається, що я зібралася заміж за чоловіка, якого знаю два дні, то замість адреси тата ми отримаємо тригодинну нотацію про жіночу дурість і легковажність.

Я глянула на годинник — час був пізній, попереду чекав важкий робочий день, але залишити подругу в такому стані я просто не могла.

— Гаразд, їдемо, — здалася я, зупиняючи помахом руки таксі.

Мама Олі, Надія Петрівна, мешкала в затишній трикімнатній квартирі на Оболоні. Коли ми подзвонили у двері, на порозі з’явилася красива жінка в охайному домашньому костюмі, з бездоганною укладкою навіть о восьмій вечора.

— Олечко? Мартусю? — вона здивовано звела доглянуті брови, переводячи погляд із доньки на мене. — Щось сталося? Чому так пізно? Заходьте швидше!

— Все добре, мамуль, ми просто скучили й повз проїжджали, — защебетала Оля, роззуваючись і проходячи до вітальні.

За кілька хвилин ми вже сиділи за круглим столом, а Надія Петрівна наливала нам ароматний чай із чебрецем і розкладала на тарілці домашнє печиво. Усе виглядало ідеально й затишно, поки Оля, після кількох ковтків чаю, не набрала в груди повітря й не випалила прямо в лоб:

— Мам, де мій батько?

Чайна ложечка в руках Надії Петрівни завмерла. Повітря у вітальні миттєво прохолонуло, а гостинна усмішка зникла з обличчя жінки, поступившись місцем суворій масці.

— Олю, що це за дурні запитання? — холодно відрізала мати. — Ми ж із тобою це обговорили ще п’ятнадцять років тому. Його немає у твоєму житті й бути не може.

— Мамо, мені двадцять вісім років! — гаряче підхопила Оля, нахиляючись через стіл. — Я маю право знати, де він! Мені... мені це дуже потрібно. Для однієї важливої життєвої справи.

— Для якої ще справи?! — спалахнула Надія Петрівна. — Що тобі може знадобитися від цього вічного кадровика-служаки? Ти йому не потрібна була тоді, не потрібна й зараз! Він покинув нас, коли ти під стіл пішки ходила, бо служба йому завжди була дорожча за родину!

Тут у розмову м’яко втрутилася я, розуміючи, що емоційний вибух Олі лише закриє матір у захисній броні:

— Надіє Петрівно, ви ж знаєте Олю. Вона не відчепиться, поки не дізнається. Але повірте, це дійсно важливо для її спокою. Можливо, варто один раз закрити це питання, щоб вона не шукала батька манівцями через чужих людей?