Сцена
Вівторок, пів на восьму ранку. У старому п’ятиповерховому будинку на вулиці Садовій пахне мокрою штукатуркою, а це не той запах, який сусіди люблять. Він іде зверху, з четвертого поверху, де з-під дверей квартири п’ятнадцять повільно, по-домашньому, випливає тонка смужка води. Вона перетинає майданчик, знаходить першу сходинку й починає неквапливо спускатися, ніби їй нікуди поспішати.
Першою виходить із квартири Раїса Степанівна з п’ятого поверху, у плащі й з пакетом для сміття. Вона спускається сходами, зупиняється на майданчику четвертого поверху й дивиться на воду, на двері, на сходи. Дивиться довго, так, як дивляться на чужу домашню справу.
— Ну, це ж хтось уже, напевно, дзвонив, — каже вона вголос, нікому. — Так цілу ніч не буває.
Вона обережно переступає калюжу, тримаючи пакет вище, і йде вниз. На першому поверсі відчиняє двері й виходить на вулицю. Дорогою їй уже здається, що сказана фраза має сенс. У домі двадцять квартир. Хтось уже дзвонив.
(Ніхто не дзвонив. Мешканці п’ятнадцятої, подружжя похилого віку, від суботи в санаторії, а ключі в сестри, яка живе на іншому кінці міста. У ніч на вівторок у них тріснула труба біля змішувача, і вода тече вже кілька годин. Раїса Степанівна чула вночі крізь підлогу, як унизу щось шумить, але вирішила, що то дощ.)
О сьомій сорок п’ять з квартири тринадцять виходить Віталік із собакою Бобом. Боб, дворняга з великими вухами, першим підходить до калюжі, нюхає й різко чхає. Віталік дивиться на воду, потім на двері п’ятнадцятої.
— Ого, — каже він. — Боб, не пий, це ж із труби.
Вода тече тонко й повільно, і Віталікові здається, що нічого серйозного. Він дістає телефон, щоб сфотографувати, потім згадує, що спізнюється на маршрутку. Зупиняється. Дивиться вниз, на сходи, де вже пройшла Раїса Степанівна, потім знову на двері п’ятнадцятої.
«Усі ж проходять, — думає він. — Якби там був якийсь жах, хтось би вже стояв біля дверей і стукав».
Він тягне Боба за повідок, і вони виходять надвір, назустріч маршрутці. Фото він так і не зробив.
(Віталік не лінивий. Він просто бачив, як Раїса Степанівна пройшла повз, і для нього це було підтвердженням: якби справа вимагала втручання, вона б не йшла так спокійно.)
О восьмій пісня в навушниках Христини, студентки з третього поверху, обривається посередині. Вона зупиняється на сходах, дивиться на воду, яка вже дійшла до її поверху й невпевнено розтікається по плитці. Христина виймає один навушник, прислухається: десь угорі справді тихо хлюпає.
У неї в телефоні є домовий чат і номер аварійної служби, збережений ще торік, коли в їхній квартирі було те саме. Вона навіть дістає телефон і тримає палець над екраном. А потім чує, як унизу гупають двері: ще хтось вийшов, ще хтось пройшов повз. Мабуть, комусь уже щось відомо.
«А якщо це давно відоме, і я сама всім дзвонитиму, а виявиться, що вже все вирішено? — думає вона. — Буде дивно».
Їй ніяково здаватися людиною, яка здіймає тривогу через те, що, найімовірніше, вже кимось улагоджено. Вона ховає телефон у кишеню, вставляє навушник і чимшвидше йде на пару.
Григорій Павлович, пенсіонер із першого, виходить за газетою о дев’ятій. Він бачить, що на його поверсі вже мокра плитка біля поштових скриньок, і йому трохи досадно, бо недавно мили. Він піднімає голову й довго дивиться на сходи.
— От молодь, — бурчить він, ні до кого не звертаючись. — Хай уже хтось із них дзвонить. Вони з телефонами.
Він бере газету, повертається додому й зачиняє двері. Хвилин за п’ять надворі починає падати мокрий сніг, і в під’їзді стає тихіше.
(До дев’ятої ранку повз воду пройшло одинадцять людей. Усі вони її бачили, і кожен подумав те саме: хтось уже подзвонив. Ніхто з них не був байдужим. Кожен просто бачив, що інші проходять мимо, і з цього робив висновок, що проблема вже перебуває в чиїхось руках.)
Вода тим часом робить своє. До полудня вона просочується в сусідню квартиру на четвертому поверсі, потім шукає шлях униз. О другій вона дістається до третього поверху й починає крапати зі стелі в квартирі одинадцять, де живе Ольга з маленьким сином Ярославом.
Ольга повертається з роботи о шостій і застає на стелі в передпокої велику жовту пляму. Вона сідає на диван із телефоном, відкриває домовий чат і довго дивиться на порожнє поле для повідомлення.
Вона пише:
«Дорогі сусіди, а чому в нас вода?»
Пауза. За хвилину приходить перша відповідь: «У нас теж уранці було, я думав, ви знаєте». Потім друга: «А ми ще вдень бачили калюжу на сходах». Потім третя: «Я теж, але не знала, кому писати». Потім чотири однакові смайлики з розгубленим обличчям.
Ольга читає їх по черзі, і десь на третьому повідомленні вона перестає відчувати злість, залишається лише здивована ясність: усі вони все бачили. Усі вони були поруч.
Вона підіймається на четвертий поверх, де біля дверей п’ятнадцятої досі блищить мокра плитка, і натискає на кнопку дзвінка. Звідти, звісно, нічого не чути.
Що насправді відбулося
Одинадцять людей пройшли повз воду, і жоден із них не був байдужим. Раїса Степанівна подумала, що хтось дзвонив. Віталік вирішив, що якби було серйозно, хтось би вже стукав у двері. Христина побоялася здатися надто тривожною. Григорій Павлович віддав це молодим. Кожен мав свою причину, і кожна звучала розумно.
Відредаговано: 09.11.2026