Глава 59. Астрід

Минає цілий рік. Золоте вересневе сонце м'яко зігріває палацовий сад, розливаючи у повітрі густий, солодкий аромат стиглих яблук, сухої трави та прогрітої сонцем землі. Після довгих, виснажливих місяців відбудови імперії цей день видається дивовижно спокійним — без термінових донесень від нічних гвардійців, без виснажливих засідань Ради й без нескінченного шелесту державних паперів.

Я сиджу просто на шовковистій траві біля розкритої дерев'яної скриньки. Усередині, дбайливо перекладені сухим лісовим мохом, лежать важкі, гладенькі цибулини рідкісних білосніжних лілій. Саме таких, які колись із особливим трепетом доглядала моя мати у нашому маленькому, затишному садку за майстернею. Вона завжди казала мені: «Астрід, ці квіти вкорінюються й розквітають лише там, де панує справжній, виболілий мир».

Кроки за спиною лунають знайомо й тихо. Джеймс не чекає, поки слуги запропонують йому садовий інструмент, і абсолютно ігнорує вимоги суворого королівського етикету. Він просто скидає на мармурову лаву важку оксамитову мантію, розстібає верхні ґудзики й закачує рукави білосніжної сорочки, а потім без найменших вагань опускається на коліна прямо в сиру, темну землю поруч зі мною.

— Ваша Величносте, ви ж забрудните свій найкращий камзол, — посміхаюся я, не піднімаючи очей від акуратної лунки, яку повільно викопую невеликою срібленою лопаткою. — Що скажуть ваші поважні придворні лорди, коли побачать короля в землі?

— Нехай кажуть, що їхній король нарешті зайнятий справді важливою справою, — тихо засміється Джеймс, бережно беручи з моїх рук наступну цибулину. Вона здається крихітною у його сильних, звиклих до важкої рукояті меча пальцях. — Офіційні прийоми зачекають. Сьогодні я лише помічник головної садівниці цього палацу.

Він обережно опускає цибулину в темну м'яку землю, і наші забруднені ґрунтом пальці переплітаються. Тепло його руки миттєво відгукується в моїх жилах м'яким магічним імпульсом — тим самим, який колись зшивав наші сукні й долі.

— Знаєш, — мовить він, спостерігаючи, як я дбайливо присипаю коріння пухкою землею, — якби рік тому мені хтось сказав, що я сидітиму в цьому саду з дівчиною, яка дивилася на мене з такою лютою недовірою та гордістю, я б сказав, що ця людина збожеволіла.

— Ми тоді обидва були сліпими, Джеймсе, — я зупиняюся й тепло дивлюся йому прямо в очі, вловлюючи в них золоті іскорки сонячного світла. — Ми бачили один в одному лише загрозу. Ти — норовливу майстриню з голкою та магічним мереживом, а я — холодного короля, чия магія й накази лякали моє ательє.

— Але з того крихітного зерна ворожнечі й побоювань проросло щось дивовижне, — він проводить великим пальцем по моїй щоці, залишаючи ледь помітний темний след від землі, і його погляд стає безмежно ніжним. — Ми визріли це кохання стібок за стібком, крізь битви, сумніви, отруйні інтриги й зраду.

— Бо справжні речі потребують часу, терпіння й турботи, — відповідаю я, притискаючись лобом до його міцного плеча й вдихаючи рідний аромат хвої, сухого тютюну та теплого сонячного проміння. — Ці квіти розквітнуть навесні. Вони пустять тут глибоке, міцне коріння — так само, як пустило коріння наше кохання в цьому домі.

Джеймс обіймає мене за талію, притягуючи ближче до себе, і тихо мовить мені прямо в губи:

— І це коріння вже жоден буревій у світі не зможе вирвати.