Глава 57. Джеймс

Після тривожного, сповненого крові та диму ранку Головна зала королівського палацу сяяла відродившимся світлом. Кров і сліди бою прибрали, розбитий мармур підлоги квапливо замінили та застелили важкими килимами, а високі стрункі колони прикрасили срібними й синіми стягами з королівським гербом. У повітрі більше не відчувалося отруйного смороду зради — лише солодкий аромат свіжих лілій, ладану та розплавленого воску сотень вінчальних свічок. На піднесенні поруч із моїм троном тепер стояв другий — точно такий самий за висотою й величчю, викутий із золота та білого мармуру, з оксамитовою синьою подушкою, вишитою золотими нитками.

Я стояв біля вівтарного узвишшя у своєму парадному камзолі з темного оксамиту, де кожна срібна нитка таємного захисного шиття м'яко пульсувала від моєї магії. У руках я тримав на оксамитовій подушці другу корону — витончену, викуту найкращими майстрами, оздоблену сяючими сапфірами та прозорими діамантами, що відбивали кожну іскру світла. Це не був дівочий вінок і не корона дружини-монарха. Це була корона королеви-правительки, рівної мені за правом, силою й законом — знак того, що відтепер наш королівський ділом тримається на двох непорушних стовпах.

Під урочисті, закличні звуки золотих труб масивні дубові двері повільно прочинилися. Гомін у залі миттєво вщух. Астрід повільно йшла червоним оксамитовим килимом, тримаючи поруч свого батька, чиє обличчя світилося невимовним гордощами. На ній була королівська мантія з глибокого синього оксамиту з підкладкою з білосніжного хутра, а сукня з її власного ательє — витвір високого мистецтва з тисячами автономних вузликів — спалахувала тисячами дрібних срібних іскор від кожного кроку, ніби вона вдягла на себе саме зоряне небо. Вона тримала голову високо, з гордою грацією справжньої правительки, але в її очах, звернених до мене, палало знайоме, ніжне й безмежно тепле світло.

Вона зупинилася переді мною й перед аббатом, повільно, з неприхованою величчю опустившись на одне коліно на оксамитову подушку.

Аббат урочисто розгорнув древній сувій із королівською присягою, і його сивий голос забринів над присутніми:

— Чи присягаєш ти, Астрід, перед Небом, королем і цим народом правити мудро, оберігати мир, чинити справедливий суд і бути рівною опорою володарю цього царства?

Астрід поклала руку на священну книгу, і її чіткий, глибокий голос лунав у повній, трепетній тиші зали, проникаючи в серце кожного присутнього:

— Присягаю. Присягаю служити кожній людині цієї землі — від вельможі до простого ткача. Обіцяю захищати наш дім від зради, плести закон із справедливості й милосердя та віддавати всі сили задля процвітання нашого королівства.

Я зробив крок уперед, піднімаючи золоту корону над її головою. Мої пальці торкнулися прохолодного, дорогоцінного металу, а наші погляди перетнулися. У моїй душі розливалося відчуття повної, остаточної перемоги.

— Владою, даною мені правом крові, та з волі всього народу, — промовив я так впевнено й гучно, аби мій голос чув кожен лорд у найвіддаленішому кутку залу, — я покладаю цю корону на твою голову. Відтепер ти — королева-правителька. Твоє слово — це мій закон, твоя воля — мій щит.

Я обережно опустив корону на її золотаве волосся, від чого діаманти спалахнули сліпучим відблиском, після чого простягнув їй долоню й підвів із колін. Вона стиснула мої пальці, і ми разом піднялися на піднесення, повернувшись обличчям до збірні придворних.

— Слава королю Джеймсу! Слава королеві Астрід! — вигукнув мій гвардійський капітан, першим піднімаючи оголений меч догори.

— Слава правителям! Слава королеві-майстрині! — гримнула у відповідь вся зала. Сотні дворян, васалів, іноземних послів і гостей одностайно схилили голови у глибокому, щирому поклоні, вітаючи новий світанок нашої держави.

Пізніше того ж вечора бальна зала перетворилася на море розкоші, музики й барв. Сотні кришталевих люстр відбивали світло тисяч свічок, а оркестр вигравав чарівні, піднесені вальси. Велике святкування коронації було в самому розпалі: слуги розносили золоті таці з вишуканими стравами та кришталеві келихи з ігристим вином, а сміх і веселі розмови витіснили будь-які спогади про ранковий переляк.

Але найдивовижнішою деталлю цього вечора була не вишукана їжа й не кришталеві келихи з вином.

Майже кожен присутній у залі — від суворих герцогів до найвибагливіших фрейлін — був одягнений у вбрання від «Королівського Ательє». Оксамитові камзоли з таємним захисним шиттям, що м'яко облягали плечі воїнів, сукні з невагомого шовку, що м'яко переливалися під світлом люстр струменистими хвилями, витончені корсети із золотим мереживом, вишитими вручну... Всі ті вельможі, які колись потай купували її сукні, шепотілися за спиною або сумнівалися в її походженні, тепер пишалися тим, що носять речі, створені пальцями нової королеви, і з гордістю демонстрували один одному унікальні стібки.

Я підійшов до Астрід, яка стояла біля крайнього вікна, милуючись нічним садом, і ніжно обійняв її за талію ззаду. Ми разом спостерігали, як барон Саймон поважно розправляє комір свого нового, ідеально підігнаного темного камзола, вихваляючись ним перед іншими лордами й демонструючи, як шовк тримає форму.

— Подивися на них, моя королево, — шепнув я їй на вухо, притискаючись губами до її гарячої скроні й відчуваючи тонкий аромат троянд від її волосся. — Ти не просто врятувала це королівство від заколоту. Ти подарувала йому новий стиль і навчила цінувати справжнє мистецтво.

Астрід тихо засміялася, спираючись спиною на мої груди, розслабляючись у моїх обіймах і накриваючи мою долоню своєю тендітною ручкою.

— Вони нарешті зрозуміли, Джеймсе, що магія — це не лише прадавні артефакти чи руйнівні заклинання, — відповіла вона, повертаючи до мене обличчя з сяючою, безмежно щасливою посмішкою. — Справжня магія живе в деталях. У турботі, з якою робиться кожна річ, і в любові, яка поєднує наші серця.

— І цю магію вже ніхто й ніколи у нас не відбере, — мовив я, ступаючи з нею в коло світла й затягуючи її у повільний, ніжний танок прямо в центрі сяючої зали під схвальні вигуки й оплески всього королівства.