Глава 28: Джеймс

Перші сонячні промені ледь пробиваються крізь туман, фарбуючи холодні коридори замку в багряно-золоті тони. Я не зімкнув очей ні на хвилину. Весь цей час я сидів у кабінеті, стискаючи в руках темно-синій оксамитовий камзол із її магічною вишивкою, і з божевільним трепетом рахував хвилини до світанку.

Вишкіл, королівський гонор, страх перед шпигунами Гідеона — усе це згоріло вщент. Мені плювати на правила. Я більше не ховатимуся за маскою безжального монарха. Я йду до неї, щоб упасти на коліна, скинути всі обладунки й викласти всю правду.

Я швидко крокую галереєю до її покоїв. Смикаю бронзову ручку дверей — заперто.

— Астрід, відчини, — мій голос звучить глухо, благально, віддаючи важкою напругою. — Нам треба поговорити. Це не може чекати.

У відповідь — лише тиша.

Дістаю з кишені дублікат ключа, повертаю його в замку з гучним клацанням і з силою штовхаю важку дубову стулку.

— Астрід?..

Кімната зустрічає мене охайною, прохолодною тишею. Ліжко бездоганно застелене, важкі покривала розправлені без жодної згортки. Сукні акуратно висять у шафі, скрині зачинені, а на туалетному столику панує порядок. Лише вікно злегка прочинене, пропускаючи свіжий ранковий вітер.

Я роблю крок усередину. Вона не могла просто зникнути. Мене пробиває здогад: свої магічні інструменти, срібні голки та зашифровані книги вона завжди тримала в занедбаній Північній вежі. Напевно, вона просто зачинилася там від усього світу, аби побути наодинці.

Я розвертаюся й біжу крізь таємні переходи прямо до вежі. Сходи відгукуються гучним тупотом моїх чобіт. Я вриваюся крізь напіввідчинені двері, озираючи залу:

— Астрід!

Нікого. На дерев'яному робочому столі в повній цілості лежить її улюблена шкатулка з магічними срібними голками, розкладені шовкові нитки, книги з кресленнями та золоті монети. Вона нічого не чіпала.

«Вона просто шукає самотності... Вона пішла в парк, щоб провітрити голову після нашої сварки,» — гарячково заспокоюю я себе.

Я кидаюся вниз і вибігаю крізь нижній вихід вежі прямо в королівські сади. Підзиваю двох вартових, які патрулюють алею.

— Перевірте розарій, мармурову альтанку та нижні тераси! — тихо, але суворо наказую я їм, стримуючи тремтіння в голосі. — Маркіза Астрід десь у саду. Знайдіть її й перекажіть, що я чекаю. Тільки без галасу.

Сам я гарячково прочісую тисові алеї.. Ніде жодної душі. Лише ранкові птахи та холодний лісовий вітер.

Збентежений і знову охоплений важкою тривогою, я повертаюся до її покоїв. Біля дверей стоїть бліда служниця. Дівчина перелякано поправляє застелене ліжко й здригається, коли я вриваюся всередину.

— Ваша... Ваша Величносте! — вона падає на коліна, простягаючи мені тремтячий аркуш пергаменту. — Я... я зайшла прибрати, поправити подушки й знайшла це під однією з них... Це для вас...

Я вихоплюю папір. Це її почерк — різкий, розмашистий, виведений тремтячою від сліз і гніву рукою:

«Джеймс. Гра закінчена. Я більше не твоя лялька й не важіль для тиску на мого батька. Не шукай мене. Я скоріше помру, ніж повернуся в цей замок».

Повітря виривається з моїх легень, наче від прямого удару в груди. Земля йде з-під ніг. Вона не просто пішла подихати повітрям у саду. Вона написала цей лист, заховала під подушку й втекла!

Вона чула мої слова за дверима кабінету. Вона зрозуміла їх по-своєму і, замість того щоб дати мені шанс виправдатися, просто зібрала речі й втекла серед ночі, розтоптавши все, що було між нами.

Пекуча, одурманююча лють — отруйна суміш дикого болю та відчуття кривавої зради — спалахує в моєму горлі, миттєво випалюючи залишки каяття.

Вона кинула мене. Втекла, мов боягузка!

— Ваша Величносте? — у дверях з'являється зблідлий Магнус із гвардійцями. — Що сталося? Варта каже, ви шукали маркізу в садах...

Я повертаюся до нього. Мій вираз обличчя настільки страшний і спотворений люттю, що голова таємної канцелярії мимовільно робить крок назад, беручись за руків'я меча.

— Маркізи немає в замку, — мій голос лунає наче тріск криги під ногами. — Вона втекла.

— Що?! Втекла з палацу?! — Магнус шоковано розширює очі. — Це ж... катастрофа! Якщо герцог Бріан дізнається...

— Підняти весь таємний розшук! — перебиваю я, і мій голос гримить над кімнатою, змушуючи шиби дрижати. — Перекрити всі виїзди зі столиці! Прочесати кожен заїжджий двір, кожне лісове хаща, кожну нору на південному шляху! Перевернути це королівство догори дном, але знайти її й повернути до замку!

Я роблю крок до Магнуса, заглядаючи йому прямо в очі з нищівною погрозою:

— Але якщо бодай одна жива душа в палаці чи в місті дізнається, що майбутня королева зникла... я особисто здеру з вас шкури. Ви зрозуміли мене?!

— Слухаюсь, Ваша Величносте! — Магнус із переляком вклоняється й миттєво зникає, віддаючи накази.

Я залишаюся в порожній кімнаті один. Дихання важке, кулаки стиснуті до білих кісточок. Я зминаю її лист у кулаці, засліплений гнівом та пекучим болем, навіть не здогадуючись, що в цей самий момент я потрібен їй, як ніколи раніше.

Любі мої читачі! ❤️

​Ось і настав той самий вирішальний момент... Історія Астрід та Джеймса опинилася на самісінькій межі, і зараз їм — а разом із ними й мені! — як ніколи потрібна ваша теплота та підтримка.

​Благаю вас, підтримайте книгу передплатою саме в перший день! Перші 24 години — це найважливіший і найцінніший старт для історії. Ваша активність, покупки та перші відгуки допомагають книзі піднятися в топи, а мені дарують неймовірні крила писати далі без упину й якнайшвидше розплутувати цей складний вузол.

​ Спеціальний подарунок для вас: щоб ви могли продовжити читання з комфортом, перші 2 тижні ціна на передплату буде максимально зниженою!

​Дякую кожному з вас за те, що проходите цей емоційний шлях разом зі мною, переживаєте за героїв і віддаєте частинку свого серця цій книзі. Ви — моє головне натхнення!