Глава 27. Астрід

Стіни моїх покоїв тиснуть на мене, наче кам'яні плити гробниці. Повітря бракує, воно здається гарячим і ядучим, а пекучі сльози, які ще мить тому застилали очі, швидко поступаються місцем крижаній, отруйній і тверезій рішучості. Перебувати тут, у цій пастці з фальшивої ніжності та вишуканої брехні, більше немає жодних сил. Кожен куток кімнати нагадує про його дотики, погляди та обіцянки, які виявилися лише способами приборкати мій характер і перетворити на покірну ляльку.

Я гарячково витираю обличчя долонею, залишаючи на щоках червоні сліди. Тремтячими від гніву пальцями скидаю важку вечірню сукню — цей символ моєї майбутньої покори, — і передягаюся в простий, темний дорожній костюм із цупкої тканини. Мені байдуже на майбутнє весілля. Байдуже на королівські кайдани, на політичні ігри батька та жорстоку, підлу гру Джеймса. Якщо я для них — лише інструмент у боротьбі за трон, то цей інструмент просто зникне. Я втечу з цього палацу цієї ж ночі. Покину столицю, заберу свій накопичений капітал і збудую життя там, де ніхто й ніколи не сміє вказувати мені, кому належить моя свобода.

Беру в руки перо та аркуш паперу і залишаю Джеймсу коротке послання. Це моє прощання. Якщо йому потрібна тінь поруч, тоді йому доведеться знайти собі іншу наречену. Ховаю лист під подушку. Не хочу, щоб його знайшли одразу і пустилися в погоню. Натомість, коли мене не знайдуть в жодному кутку палацу і врешті прийдуть обшукувати кімнату, я вже буду далеко.

Стискаючи в кулаці гранатовий кулон, я вислизаю крізь приховані двері за важким гобеленом. Порожні, затоплені нічною темрявою коридори палацу мовчать, поки я швидкими, безшумними кроками пробираюся до Північної вежі. Кожен шерех змушує серце калатати десь у горлі, але це не страх — це дика, кипляча лють. Мені потрібно забрати найголовніше: мої срібні голки, зашифровані книги та золото, яке ми з дівчатами ховали під магічними замками.

Важкі двері занедбаної вежі відчиняються з легким, жалобним скрипом. Я ступаю всередину, занурюючись у знайомий прохолодний напівморок. Проте щось у повітрі здається чужим, небезпечним і загрозливим. Запах старого дерева заступає важкий, гіркий аромат заліза, вогкості й згаслих смолоскипів.

Перш ніж я встигаю розправити долоню й закликати магію, із глибоких тіней біля кручених сходів мовчки вириваються кілька високих постатей. Чорні плащі з глибокими відлогами повністю ховають їхні обличчя, залишаючи лише хижі погляди.

— Хто ви такі?! Геть від мене! — вигукую я, миттєво скидаючи руки догори. — Спробуйте тільки підійти!

Блідо-блакитні чари спалахують на моїх пальцях, готова випустити срібні голки прямо у нападників, але один із них діє з моторошною, розрахованою і професійною швидкістю.

— В'яжіть її! Швидше, поки не підняла галас! — глухо кидає один із чоловіків.

Чорне, важке залізо з болісним, металевим брязкотом змикається на моїх зап'ястях. Холодні антимагічні кайдани миттєво впиваються у шкіру. Сильний спалах болю пробиває передпліччя, і моя магія з тріском гасне, лишаючи мене повністю беззахисною. Сили виснажуються в одну секунду, залишаючи лише лихоманкову слабкість.

— Пустіть! Звірі! — я люто дихаю, намагаючись відбиватися, бити нападників носком чобота, викручуватися та дістати їхні закриті обличчя нігтями. — Ви знаєте, хто я?! Я здеру з вас шкуру!

— Заткнися, дівчисько! — сичить той, що тримає мене за плечі, із силою заламуючи мені руки.

Їх надто багато. Міцні сталеві руки перехоплюють мої лікті, притискаючи мене до масивних, закованих у броню грудей одного з чоловіків. Я б`юся, мов зранений, загнаний у кут птах, викручуюся й намагаюся вирватися з усіх сил, та здолати їхню фізичну перевагу без чарів неможливо.

— Тримай її міцно! Не дай вирватися! — лунає ще один сухий наказ із тіні.

Ззаду на моє обличчя раптово напливає товстий шматок тканини, просочений чимось нудотно-солодким і важким.

— Ні... — виривається з мого здавленого горла.

Я намагаюся затамувати подих, зажмурююся, але виснажене жорстокою боротьбою тіло мимовільно робить глибокий, панічний вдих. Гарячий, одурманюючий газ миттєво заповнює мої легені, обпікаючи носоглотку. Світ перед очима починає хитатися, кружляти й розпливатися на темні, потворно розмиті плями.

Думки плутаються. Ноги стають ватяними та перестають слухатися, а палаюча лють у моїх грудях повільно розчиняється в туманному, липкому забутті.

— От і все, пташко... — шепоче чийсь чужий, отруйний голос над вухом.

Останнє, що я відчуваю перед тим, як зануритися у суцільне пекло чорної темряви, — це як чиїсь важкі, чужі руки підхоплюють моє безвільне тіло, а гранатовий кулон із тихим дзвоном вислизає із моїх занімілих, обезсилених пальців, падаючи на холодний камінь.