Глава 26. Джеймс

Коли важкі дубові двері кабінету за засідателями нарешті зачиняються, я залишаюся в цілковитому, майже хворобливому вакуумі.

Густа тиша тисне на скроні й вуха. Я спираюся долонями об холодну, поліровану поверхню дубового столу, намагаючись вгамувати божевільний, рвучкий ритм у грудях. Мої власні слова — крижані, отруйні, вимовлені на догоду шпигунам та Гідеону — досі лунким відлунням відбиваються від кам'яних стін. Я зробив те, що мав. Я захистив її від розслідування Ради, знешкодив пастку Гідеона й зупинив небезпечні чутки... але в роті палає гіркий, огидний присмак повної капітуляції перед власним страхом.

Я виходжу з кабінету у глуху ніч, щоб вдихнути прохолодного повітря галереї й позбутися цього пекучого відчуття задухи.

Кілька важких кроків — і мій носок чіпляє щось м'яке на холодній підлозі.

Я зупиняюся й опускаю погляд. Біля самого дверного одвірка, у напівтемряві порожньої галереї, лежить складений шовковий чохол. З нього частково вислизнула темно-синя, важка тканина.

Серце пропускає удар, застигаючи в крижаному заціпенінні, а потім починає гатити по ребрах із такою божевільною силою, ніби хоче вирватися назовні й розтрощити грудну клітку.

Я повільно опускаюся на одне коліно й підношу тканину. Це камзол із розкішного, глибокого темно-синього оксамиту — точнісінько мого розміру, зшитий із філігранною точністю. Я проводжу пальцями по коміру й манжетах, прикрашених дивовижними срібними вишивками, і раптом відчуваю, як шкіру обпікає знайоме, затишне, м'яке тепло.

Магія. Прадавні захисні закляття, вплетені в кожен стібок, у кожну срібну нитку з такою ніжністю, терпінням і турботою, на яку здатна лише одна-єдина жінка у цьому світі.

Астрід.

Вона була тут. Вона стояла прямо за цими дверима, у кількох кроках від мене. Вона несла мені цей подарунок — дарунок, у який вклала свою душу, безсонні ночі й магію захисту. І вона чула кожне... кожне моє розпечене, отруйне, фальшиве слово: "Астрід для мене — лише сухий державний обов'язок... Я приборкаю її, зламаю її гордість — і на цьому все."

Бо якщо б вона не почула це, то неодмінно увійшла б, а не кидала камзол під покоями. Сумнівів нема. Мене проймає крижана, паралізуюча паніка. Світ довкола мене рушиться з диким гуркотом, порівняно з яким будь-який політичний заколот — це лише дитячий лепіт.

— Ні... Ні, ні, ні! — глухо виривається з моїх стиснутих грудей.

Я зриваюся з місця й біжу. Забувши про королівську гідність, про варту, про протокол і довбану, виплекану стільки років витримку. Срібний камзол зтиснутий у моєму кулаку біля самих грудей, наче єдине спасіння в цьому пеклі.

Я долаю сходи, прольоти, плутаючись у тінях коридорів, і опиняюся біля її покоїв. Смикаю важку бронзову ручку — заперто. Всередині панує мертва, гнітюча, лякаюча тиша.

— Астрід! — я з силою стукаю в дубові стулки, так що звук луною котиться галереєю. — Астрід, відчини! Це я! Благаю, вислухай мене!

Жодної відповіді. Лише глухе відлуння мого власного, зляканого голосу відбивається від стін порожнього коридору.

Я заношу руку, щоб ударити знову, щоб розтрощити ці двері закляттям чи плечем, вибити їх, увірватися всередину, упасти перед нею на коліна й пояснити геть усе...

Але з-за повороту коридору раптом з'являється варта й кілька слуг з палаючими підсвічниками. Вони застигають на місці, з подивом і страхом витріщаючись на свого короля, який серед ночі з божевільними очима та зім'ятим камзолом у руках штурмує закриті покої нареченої.

Гордість та королівський вишкіл вмикаються миттєво, наче холодний душ.

Якщо я зараз розтрощу ці двері на очах у свідків, чутки про наш розкол спалахнуть із новою, нищівною силою. Гідеон і Бріан дізнаються, що я втратив контроль, і скористаються моєю слабкістю. Я не можу дозволити їм побачити мої розкриті обладунки.

Я повільно опускаю руку. Дихання важке, рвучке, переривчасте.

«Вона просто ображена», — гарячково, судомно переконую я себе, міцно затискаючи оксамитовий камзол біля серця. — «Вона чула лише кінець розмови. Вона лютує, і це природно. Зараз вона не хоче мене слухати, біль засліплює її. Я дам їй ніч, щоб вона виплакалася й трохи остигла. А зранку... зранку я прийду сам. Без свідків і королівських масок. I поясню все від першого до останнього слова».

Я роблю глибокий, важкий вдих, примушуючи себе розвернутися й повільно крокувати геть від її зачинених дверей. Але кожен крок від цих покоїв відгукується в моїх грудях темним, невблаганним, отруйним каяттям.

Я гадав, що граю у вишукану партію, аби захистити нас обох від ворогів. А замість цього власноруч знищив єдину річ, яка мала для мене справжню цінність.