Глава 25. Астрід

Я іду довгим коридором палацу, і мої кроки здаються легкими, мов подих передсвітанкового вітру. У руках я дбайливо, як найбільший скарб у житті, тримаю шовковий чохол із темно-синім оксамитовим камзолом. Кожен його стібок досі віддає моїм магічним теплом, а срібні захисні нитки чекають моменту, коли обіймуть міцні плечі Джеймса.

Серце калатає від солодкого, затишного й водночас трепетного хвилювання. Мені здається, що я нарешті знайшла свій справжній дім у цьому холодному, отруєному інтригами замку. Я готова віддати йому цей подарунок і зробити те, на що ніколи раніше не наважувалася, — скинути власну броню й зізнатися вголос, що моє серце більше мені не належить.

Коли я наближаюся до королівського кабінету, то помічаю, що важкі дубові двері злегка прочинені. Вузька смужка теплого свічкового світла падає на холодні плити підлоги.

Я вже простягаю руку й збираюся м'яко постукати, але застигаю на місці. Зсередини лунає знайомий, оксамитовий, але зараз абсолютно крижаний голос Джеймса. У ньому немає жодного натяку на те ніжне шепотіння у напівтемній вежі, від якого терпли мої пальці, чи гарячий, рвучкий подих у лісовій траві. Це голос монарха, який карбує свій безжальний вирок:

— Заткнися, Гідеоне. Я знаю своє місце. І чудово пам'ятаю, хто я такий.

Повітря в моїх легенях миттєво застигає, перетворюючись на гострі голки. По спині пробігає липкий мороз, а кінчики пальців німіють. Я мимовільно роблю напівкрок назад, ховаючись у тіні стіни, але слова Джеймса, мов розпечені леза, пробивають прочинені двері й впиваються прямо в моє оголене серце:

— Любов — це дурість для бідняків і слабких духом. Астрід для мене — лише сухий державний обов'язок і важіль, щоб притиснути її батька до ніг. Вона виконає свою роль, народить спадкоємця і дасть мені контроль над Півднем. Я приборкаю її, зламаю її гордість — і на цьому все.

Світ навколо мене розлітається на дрібні, гострі, закривавлені друзки.

Земля виходить з-під ніг, а стіни палацу раптово звужуються, стискаючи мої лещата. Пальці миттєво втрачають силу, і шовковий чохол разом із камзолом, у який я вклала всю свою душу, безсонні ночі й магію захисту, безшумно падає на холодну кам'яну підлогу прямо біля дверного одвірка.

Кожен його м'який дотик, кожен захисний жест у раді, кожна тиха посмішка й те вологе «ти неймовірна» в лісі — усе це було брехнею. Жорстокою, витонченою, філігранно прорахованою виставою. Він не підкорявся моїм чарам і не шукав у мені рівну — він просто послідовно приборкував мене, як дикого звіра, аби зламати моє естество, приборкати гордість і притиснути мого батька. Він використав моє самотнє, зголодніле за довірою серце проти мене ж самої, розтопивши лід лише для того, щоб боляче розчавити.

Гарячі, пекучі сльози з божевільною силою застилають очі, випікаючи повіки. Горло стискає спазм такого дикого, задушливого болю, що я ледь не кричу на увесь коридор.

Я розвертаюся й біжу.

Я не пам'ятаю, як долаю нескінченні галереї, кручені сходи та мармурові прольоти, плутаючись у важких оксамитових спідницях. Обличчя вартівників та здивованих фрейлін розмиваються в суцільну пляму. Вбігши до своїх покоїв, я із силою зачиняю важкі дубові двері, наосліп повертаю ключ у замку й просто падаю на коліна прямо біля порога.

Беззвучні ридання розривають мої груди, змушуючи тіло здригатися в судомах. Пекучі краплі стікають по щоках і капають на темно-червоний гранатовий кулон у формі серця. Я стискаю камінь у кулаку так міцно, що гострі фасети впиваються в шкіру, залишаючи криваві сліди на долоні. Але цей фізичний біль — лише нікчемна крапля порівняно з тією прірвою, що утворилася всередині.

Проте повільно, стібок за стібком, цей задушливий біль від розбитої надії на очах переплавляється в дику, нещадну, отруйну лють. Яка ж я дурна. Яка ж сліпа й наївна дівчинка. Я повірила ворогу. Я розм'якла перед чоловіком, який від початку бачив у мені лише зручний важіль для своєї влади.

Я витираю сльози тремтячою долонею й повільно підводжуся з холодної підлоги. Мій подих вирівнюється, стаючи сухим і гарячим. У моїх очах більше немає розпачу чи слабості. У них спалахує темний, нищівний, некерований вогонь.

— Ти хотів розіграти партію, Джеймсе? — шепочу я в порожнечу й мовчанку покоїв, і мій голос звучить глухо, загрозливо й небезпечно. — Ти хотів зламати мою гордість?

Я підходжу до високого дзеркала й дивлюся на свою бліду, але рішучу постать. Заламана долоня, стиснуті в тонку лінію губи та гранат, що спалахує кривавим відблиском на шиї.

Якщо цей король вважає, що переміг і здобув повний контроль, то він гірко помиляється. Він бажав побачити ляльку? Він отримає грайливу, небезпечну королеву, яка спалить його королівство дотла. Я зненавиділа його ще дужче, ніж у перший день нашої зустрічі. І відтепер ця гра вестиметься виключно за моїми правилами.