Глава 24. Астрід

Ніч уже давно сповила королівський замок густою, вугільно-чорною темрявою, але у верхньому вікні Північної вежі досі м'яко мерехтіло світло.

У моїй таємній майстерні панувала абсолютна, майже священна тиша, яку порушував лише тихий шелест важкого шовку та сухий, ритмічний стук срібної голки. На довгому кроєному столі розстелився камзол із глибокого, темно-синього оксамиту — кольору передсвітанкового неба над засніженими піками Півночі.

Це була моя найкраща, найскладніша і найважливіша робота. Подарунок для Джеймса.

Я повільно протягувала крізь щільну тканину тонку срібну нитку, зачіпаючи за собою ледь помітний магічний слід. Мій чарівний інструмент дрижав у пальцях, слухаючись найменшого поклику моєї волі. З кожним стібком, з кожним витіюватим візерунком на викладках коміра та манжетах я вплітала в матерію прадавні захисні заклинання.

Це була не просто прикраса. Це був магічний щит. Нитка за ниткою, стібок за стібком, цей камзол всотував у себе чари, здатні відвести отруєне лезо, пом'якшити удар або зупинити ворожу стрілу.

Але найголовнішим було не закляття. Найголовнішим було те, про що я думала під час роботи.

Згадувала, як Джеймс уперше з'явився у моєму житті — суворий, непохитний король, який вимагав дотримання протоколу. Згадувала його розпач і вразливість, коли ми сиділи на підлозі цієї ж вежі серед зоряного пилу. Згадувала, як сьогодні вранці він на Малій раді не вагаючись брехав усім лордам, ризикуючи короною ради мого захисту. І той страшний, солодкий момент у лісі, коли він кинувся під копита коня, підхопив мене й гаряче шепотів у шию, що ледь не збожеволів від переляку за мене.

Мій гранатовий кулон на грудях м'яко відбивав світло свічок. Я торкнулася його вільними пальцями, відчуваючи, як прискорено калатає серце.

— Ти змінив усе, Джеймсе, — тихо шепнула я порожній кімнаті, і посмішка сама собою торкнулася моїх губ.

Раніше я вважала це весілля кайданами. Вважала, що король бачить у мені лише зручну фігуру на шахівниці, а шлюб стане кінцем моєї свободи. Я планувала накопичити грошей, відстояти своє ательє й за першої ж нагоди вирватися з цього золотого замку.

Як же сильно я помилялася.

Цей суворий монарх із загартованим серцем зняв свої обладунки переді мною. За його холодною маскою виявилася дивовижна, глибока і віддана душа, яка навчила мене вірити йому. Він став моїм щитом, а я... я більше не хотіла від нього тікати.

До нашого офіційного весілля залишалося всього два тижні. Чотирнадцять днів.

Я зробила останній, завершальний стібок на грудях камзола — прямо над місцем, де знаходиться серце. Срібна нитка спалахнула яскравим, затишним блакитним сяйвом і безслідно розчинилася всередині темно-синього оксамиту. Захисна чародійна мережа остаточно закрилася.

Я відклала голку й обережно розправила плечі камзола. Він вийшов досконалим — стриманим, величним, вартим короля, але водночас сповненим прихованої, турботливої сили.

 «Два тижні...» — промайнуло в моїй голові, і по тілу пробігла солодка, трепетна хвиля. — «Усього два тижні — і я стану його королевою. Не лише за королівським указом, а й за власним вибором. Під час нашої наступної зустрічі, коли я віддам йому цей подарунок, я більше не ховатимуся за жартами. Я відкрию йому своє серце й скажу все прямо. Я скажу йому, що закохалася».

Ніч була тихою, а майбутнє здавалося таким світлим і зрозумілим. Повна надій та передчуття справжнього щастя, я обережно склала оксамитовий камзол у шовковий чохол, навіть не підозрюючи, які темні хмари параної та гніву вже згустилися над королівським кабінетом.