Глава 20. Астрід

Ніч давно накрила замок щільним оксамитовим покривалом, але сон до мене так і не прийшов.

Пекучий дотик губ Джеймса до мого зап'ястя досі відчувається на шкірі солодкою напругою. Його слова на террасі плутають усі мої думки, змушуючи серце прискорювати ритм кожного разу, коли я згадую його темний, палаючий погляд. Мені потрібна була свобода, повітря і тиша, де я змогла б приборкати цей хаос у душі.

Занедбана Північна вежа зустрічає мене прохолодою та знайомим запахом старовинного дерева.

Я кладу руки на стіл і вивільняю магію. Блідо-блакитне сяйво спалахує у темряві, і кілька моїх срібних голок слухняно злітають у повітря, витягуючи за собою тонкі золоті нитки. Вони ритмічно танцують над темно-синім шовком, вимальовуючи складний мереживний візерунок. Праця завжди була моїм найкращим ліками від тривоги.

Раптом з боку кручених кам'яних сходів лунає глухий, важкий звук кроків.

Мої голки на мить завмирають у повітрі. Я миттєво збираю магію у кулак, готова зустріти будь-кого — від вартівника до шпигуна Гідеона. Але коли з тіні дверного отвору виходить висока постать, повітря остаточно залишає мої легені.

Це Джеймс.

Він без супроводу, без парадного камзола і без своєї звичної королівської маски. Тонка біла сорочка із закатаними по лікті рукавами, розстібнутий комір і розкуйдовдане темне волосся. Він виглядає не як непохитний монарх, а як людина, яка просто виснажена нескінченною боротьбою.

— Я міг би здогадатися, що ти будеш саме тут, — тихо каже він. Його голос лунає м'яко, луною відбиваючись від стрільчастих склепінь.

— Ви вистежили мене, Ваша Величносте? — я намагаюся надати голосу звичної насмішкуватості, але він звучить занадто тихо. — Чи прийшли нарешті з конфіскацією моїх срібних голок?

Джеймс поволі підходить ближче. Він не робить жодних різких рухів, оглядаючи напівтемну залу вежі, мотки ниток та блакитний магічний туман, що висить у повітрі.

— Я прийшов сам. Без варти і без наказів, — він зупиняється біля крайки мого робочого столу і повільно опускається на старий дерев'яний ослін. — Твої приховані магічні замки на дверях вежі чудові, Астрід. Але ти забула, що я знаю кожен таємний хід цієї фортеці з шести років.

Він підводить очі й дивиться на срібні голки, які знову повільно продовжують свій танець над шовком. В його погляді немає ані гніву, ані бажання контролювати. Лише глибока, безмежна втома.

— Це справді гарно, — тихо вимовляє він, спостерігаючи за миготінням золотих ниток. — Ти створюєш дива з нічого.

Я завмираю, не вірячи власним вухам. Я очікувала чого завгодно — нової суперечки, спроби встановити межі, чергової словесної дуелі. Але тільки не цієї тихої, беззахисної щирості.

— Чому ви тут, Джеймсе? — м'яко запитую я, опускаючи руки на стіл.

Він важко зітхає, відхиляючись назад і спираючись потилицею об холодну кам'яну стіну.

— Бо в моєму кабінеті надто важко дихати, — його погляд стає далеким, прикутим до місячного сяйва у вікні. — Ти бачиш лише корону, Астрід. Тобі здається, що я зациклений на правилах і розкладах, бо отримую насолоду від влади. Але корона... вона не залишає місця для людини. Мої батьки померли, трон відійшов мені і ніхто не спитав, чи я готовий. З того дня кожен мій крок — це розрахунок. Кожен лорд, який посміхається мені в очі, думає, як виторгувати собі шматок землі чи посадити на трон свою ляльку. Я мусив стати залізом, щоб це королівство просто не розвалилося на частини.

Його голос звучить з такою затишеною болем, що всередині мене щось боляче стискається. Я вперше бачу ціну його холодного спокою.

— Ви живете у постійній очікуванні удару в спину, — тихо констатую я.

— Так, — він повертає обличчя до мене, і в його темних очах спалахує гірка посмішка. — І тут з'являєшся ти. Некерована, зухвала, з голками в руках, яка на кожному кроці показує мені, що мої правила нічого не варті. Я лютував, бо ти була єдиним елементом у моєму житті, який я не міг прорахувати. Я відчував загрозу.

Я повільно торкаюся пальцями свого темно-червоного гранатового кулона на шиї, а потім кручу на пальці кільце у формі серця. Мій власний захисний панцир раптом здається таким же важким, як і його корона.

— Ми більше схожі, ніж ви думаєте, Ваша Величносте, — тихо озиваюся я, дивлячись на камінь. — Ви ховаєтеся за законами, а я... за цими голками та тканинами.

Джеймс трохи нахиляється вперед, слухаючи мене з такою увагою, ніби мої слова — це найважливіше, що він чув у житті.

— Коли мені було чотирнадцять, моя мама померла, — продовжую я, і мій голос дещо дрижить від давнього, прихованого болю. — Великий дім батька раптом став для мене чужим і холодним. Він бачив у мені лише вигідну партію для майбутнього шлюбу. Мені було так самотньо, що здавалося, ніби я просто розчиняюся в тому величезному замку. Сукні, мереживо, голки... це було єдине, що залишилося від матері. Це було єдине місце, де я мала абсолютний контроль. Коли я шию, я не просто складаю шматки шовку. Я збираю докупи власну душу.

Джеймс повільно підводиться з ослона. Він підходить до мого столу, не зводячи з мене очей. Його рухи обережні, ніби він боїться сполохати цей крихкий момент довіри між нами.

Він простягає руку і повільно, неймовірно ніжно торкається моїх пальців, які застигли біля гранатового кільця. Його долоня велика, гаряча і дивовижно надійна.

— Твоя мама пишалася б тобою, Астрід, — низько шепоче він, заглядаючи мені прямо в душу. — Ти не просто збираєш душу. Ти запалюєш світло там, де раніше була лише суха темрява.

Я затамовую подих. Його пальці переплітаються з моїми. Немає більше ані короля, ані бунтівної нареченої. Немає протоколів, політичних ігор та заперечень. Є лише двоє глибоко самотніх людей, які крізь товщу криги та захисних масок нарешті розгледіли один одного.

 Лід, який роками сковував наші серця, не просто тріскається — він розчиняється без залишку під цим тихим, передранковим сяйвом.