Глава 19. Джеймс

Офіційний вечірній прийом у Малій тронній залі зазвичай навіює на мене смертельну нудьгу. Це завжди одне й те саме: нескінченний парад фальшивих посмішок, прихованих інтриг та тонких образ, загорнутих у блискучу обгортку етикету. Але сьогодні я навіть не дивлюся на іноземних послів.

Я стою біля масивної мармурової колони, тримаючи в руці келих із вином, і мій погляд невідривно прикутий до неї.

Астрід перебуває у самому центрі зали, оточена найвпливовішими і найнебезпечнішими хижаками цього двору — старими лордами та амбітними герцогинями. На ній сукня глибокого винного кольору, яка бездоганно пасує до її гранатового кулона у формі серця. Жодних масивних королівських клейм чи важких коронаційних прикрас. Лише чиста, небезпечна грація та каскад її пасом, які м'яко виграють золотавими відблисками в світлі смолоскипів.

Я спостерігаю, як старий граф Корнуолл, відомий своїми отруйними політичними пастками, намагається загнати її в кут питанням про розподіл земель. Астрід навіть не кліпає. Вона м'яко всміхається, робить елегантний ковток із келиха і парирує його випад так витончено, гостро й дотепно, що графу залишається лише ніяково відкашлятися під приглушений смішок інших аристократів. Вона маневрує між їхніми інтригами не як перелякана дівчинка, а як досвідчений, геніальний полководець на полі бою.

Останніми днями я бачив, як до її покоїв у жіночому крилі вишикувалася ціла вервечка аристократок. Зі свого кабінету я спостерігав за цим справжнім «паломництвом» і, зізнатися, подумки вже встиг похвалити себе: «Ну ось, розклад працює. Дами визнали її авторитет і приходять до майбутньої королеви за модними порадами та світською аудієнцією».

Яка дитяча, безпідставна наївність...

— Вона справді вражає, чи не так, Ваша Величносте?

Тихий, тремтячий голос барона Саймона вириває мене з роздумів. Мій скарбник зупиняється поруч, нервово потираючи спітнілі долоні. Його очі гарячково бігають залою, а вираз обличчя межує між панікою та глибоким шоком.

— Що знову сталося, Саймоне? — запитую я, не відриваючи погляду від Астрід. — Ще один сувій парчі зник зі складів?

— О, ні, Ваша Величносте. Справи набагато серйозніші... і набагато дивніші, — барон стишує голос до ледь чутного шепоту, озираючись на всі боки. — Я щойно закінчив аналізувати фінансові потоки столичної знаті за останній тиждень. Відбувається щось незбагненне. Найбагатші родини двору масово знімають золото зі своїх приватних сховищ.

Я злегка напружуюся, повертаючи до нього голову:

— Готують змову? Фінансують найманців?

— Гірше! — Саймон виглядає так, ніби ось-ось втратить свідомість від бухгалтерського жаху. — Це золото оминає державну казну. Воно не йде на податки, не йде на купівлю земель чи зброї. Воно тече рікою прямо в руки Її Світлості маркізи та її фрейлін! Астрід якось примудрилася залучити величезні обсяги приватного капіталу в обхід корони! Жінки вищого світу платять їй аванси, інвестують у якісь таємні майстерні в місті… Чи ви думали, вони на аудієнцію до неї в чергу зібралися? Це приватні замовлення її магічних суконь! Вона будує власну фінансову імперію прямо під нашим носом!

Я дивлюся на блідого скарбника, очікуючи відчути звичний спалах гніву на її черговий бунт. Я мав би розлютитися. Я мав би негайно припинити це, конфіскувати гроші й нагадати їй про суворі закони.

Але замість цього... я відчуваю, як мої губи розтягуються в широкій, абсолютно щирій посмішці. Я починаю тихо, глибоко сміятися, змушуючи Саймона відсахнутися в повному шоці.

Вона не просто шиє сукні. Вона монополізувала найвпливовіший ресурс у цій країні — марнославство аристократії. І змусила їх платити їй за це золотом.

— Ваша Величносте? — обережно кличе Саймон. — Ви не накажете гвардії зупинити це?

— Ні, Саймоне, — м'яко, але твердо відповідаю я. — Не смій чіпати жодної її монети. Іди працюй.

Скарбник, остаточно збитий з пантелику, вклоняється і швидко зникає в натовпі.

Я знову переводжу погляд на Астрід. Мій погляд на неї раптово змінюється, ніби хтось навів різкість у лінзі. Я більше не бачу в ній бунтівного дівчиська, яке треба приборкати. Я бачу перед собою жінку, яка має розум гостріший за мій меч. Жінку, яка здатна зачарувати ворога, а потім витягти з нього всі статки без жодного пострілу.

Трон потребує сили. Трон потребує розуму, хитрості та сталевого стрижня. Вперше за весь час я усвідомлюю це кристально чітко: Астрід — не мій ворог. Вона — моя рівна. Вона та єдина, справжня опора, якої я так відчайдушно потребував.

Коли музика стихає, а вечір добігає кінця й гості починають повільно розходитися, я віддаю келих слузі й упевненим кроком прямую прямо до неї.

Астрід саме стоїть біля виходу на панорамну терасу, проводжаючи поглядом останніх герцогинь. Помітивши мене, вона злегка нахиляє голову, і на її губах з'являється вже знайома, трохи дражлива посмішка.

— Ваша Величносте, — її голос звучить м'яко, як шовк. — Прийшли перевірити, чи не вкрала я ще якийсь сувій із ваших комор? Я бачила, ви розмовляли зі скарбником. Надіюся, він не скаржився на мене?

— Ні, маркізо, — я зупиняюся за крок від неї, заглядаючи в її прекрасні очі. — Я прийшов спитати, як просувається ваша інтеграція в придворне життя. Я ж бо зрадів, що дами ходять до вас за королівською мудрістю.

Астрід тихо сміється, і цей звук відгукується в моїх грудях дивним теплом.

— Вони вчаться найголовнішому, Джеймсе — як мати такий вигляд, щоб королі втрачали мову. І, як бачите, мої заняття дають чудові результати.

— Тут ти права, — тихо й абсолютно щиро вимовляю я.

Астрід на мить завмирає, помітивши зміни в моєму голосі. З мого обличчя повністю зникає маска суворого монарха. Я простягаю їй руку.

— Оркестр ще не розійшовся. Подаруй мені цей останній танець. Без свідків, без радників і без протоколу.

Вона кілька секунд пильно розглядає моє обличчя, шукаючи підвох, але бачить лише абсолютну, відкриту повагу. Її тонкі пальці, прикрашені гранатовим кільцем, повільно лягають у мою долоню.