Глава 17. Астрід

Світанок над Західною вежею розливається ніжно-рожевим та перламутровим сяйвом. Пориви свіжого передранкового вітру бавляться із золотим шлейфом моєї сукні та плутають волосся зі стрічками, заплетеними в ньому. Я стою, спираючись на кам'яну балюстраду, і повільно кручу на пальці гранатове кільце.

У моїх жилах досі палає пристрасть нашого першого вальсу. Я відчуваю фізичну втому після безсонних ночей, але всередині мене — абсолютний, солодкий тріумф.

Важкі двері вежі відчиняються із глухим скрипом.

Я не обертаюся. Я впізнаю його кроки з тисячі — важкі, впевнені, карбувальні. Джеймс заходить на балкон, залишаючи варту далеко внизу. Він скинув свій парадний камзол: тонка білосніжна сорочка з розстібнутим коміром та темні брюки підкреслюють його міцну постать. Його волосся дещо розкуйовджене, а темні очі палають тим самим палаючим вогнем, який він намагався сховати під час нашого танцю.

— Ти навмисно це зробила, — його голос звучить низько, майже як застережливий грізний гуркіт. Він зупиняється за два кроки від мене, опираючись руками на балюстраду й затискаючи мене між собою та проваллям вежі. — Ти не просто пошила сукні. Ти перетворила мій бал на свою особисту демонстрацію сили.

Я повільно повертаюся до нього, зустрівшись із його важким поглядом. Мій гранатовий кулон на шиї відбиває перші промені сонця.

— Я зробила те, що вмію найкраще, Ваша Величносте, — м'яко, але без жодного натяку на каяття відповідаю я, дивившись йому прямо в очі. — Ви намагалися загнати мене в клітку з ваших нудних правил, лекцій та протоколів. Я лише показала вам, що ця клітка занадто тісна для мене.

— Ти вкрала матеріали зі складів корони! — Джеймс нахиляється ближче, і його гарячий подих торкається моєї щоки. Їхня розмова закипає, мов дике полум'я. — Ти залучила моїх фрейлін до підпілля! Гідеон вимагає твого арешту, а Саймон ледь не збожеволів, підраховуючи вартість цієї білосніжної парчі!

— То заарештуйте мене, Джеймсе, — тихо, майже інтимно виклично вимовляю я, провівши пальцем по краю своєї золотої сукні, прямо біля його руки. — Покарте мене прямо зараз. Зачиніть у темниці. Виведіть мене перед двором у кайданах і поясніть усім цим захопленим лордам і дамам, що їхній король просто злякався однієї жінки з голкою та магією.

Джеймс застигає. Його пальці на кам'яній балюстраді стискаються так міцно, що аж біліють кістки. Він важко дихає, дивлячись на мої губи, і в його очах точиться справжня боротьба між королівським гнівом та шаленою, неконтрольованою пристрастю.

— Ти граєш з вогнем, Астрід, — витискає він крізь зуби, і його рука раптом обережно, але владно лягає мені на талію, притягуючи до себе. — Ти неймовірно небезпечна. Ти змусила увесь палац говорити про тебе. І найгірше те... що я не можу за це на тебе лютувати. Хоча це було б абсолютно доречно.

— Бо ви знаєте, що я права, — м'яко відповідаю я, не відводячи погляду. — Я ж не намагаюся кидати тінь на вашу владу, Джеймсе. Я бунтую не проти вас, а проти свого ув’язнення. Я — це я. Мене не питали, коли відібрали мрію і привезли сюди. Але в тому й краса бути людиною, що мої талант і магія завжди зі мною, їх не відібрати. Я можу бути тут нещасною, а можу — щасливою. Можу скніти в клітці, а можу творити історію. Це залежить від мене, а ще від вас. Але ж вам теж не хочеться чинити мені зло, я вірю в це. 

— Так, я не хочу тобі зла, Астрід. Але правила… — починає він звичну пісню. Та я обриваю йому мову.

— Правила потрібні для того, щоб їх порушувати. Адже нема нічого поганого в моді, Джеймсе. Ви ж бачили, який фурор сьогодні зчинили мої фрейліни. Я можу зробити жінок цього двору красивішими, підкресливши їх переваги і сховавши недоліки. Я можу прославити нашу державу, зробити так, щоб про нас лише й говорили в інших королівствах. А це прикличе до нас купців, торговців, приверне увагу світу, допоможе міжнародній співпраці. Не недооцінюйте жінку з голкою, Ваша Величносте. Адже вам не потрібна мовчазна, згасла лялька на троні. Правда ж?

Ми стоїмо в кількох сантиметрах один від одного, відчуваючи шалене калатання наших сердець. Джеймс повільно підводить руку і торкається кінчиками пальців моєї щоки, заправляючи пасмо пасок за вухо. Його дотик гарячий, майже невагомий.

— Я не заарештую тебе, маркізо, — низько шепоче він. — Але не думай, що тобі все дозволено. Я серджуся на через те, що ти шиєш, а тому, що ти робиш це таємно, йдеш проти моїх наказів, змушуєш фрейлін красти і шити ночами. Ти хоч би весілля почекала… Хоч би вдала, що скорилася. 

— Ну то будьте на моєму боці і мені не доведеться щось від вас приховувати. Я не ворог, Джеймсе. Я просто маю мрію, яку нікому не дозволю в мене забрати.

— Тепер і я маю мрію, — несподівано шепоче він в самі мої вуста. Від його близькості паморочиться голова і я не розумію, що саме він зараз має на увазі. За мить він відхиляється. Окидає мене усміхненим поглядом і тихо каже:

— Мені потрібна королева, а не швачка.

— А хто сказав, що я не зможу поєднувати, Ваша Величносте? — посміхаюся щиро і впевнено. Він зітхає і мені здається, що зараз подумки він зве мене невиправною. Та все ж Джеймс робить крок назад, а тоді розвертається і виходить. І лише, коли я залишаюся сама, можу знову дихати.