Глава 15. Астрід

За важкими дубовими дверима Бальної зали лунає здавлене, захоплене зітхання сотень придворних. Я чую, як гуде натовп, як шепочуться лорди й дами, вражені виходом моєї «армії». Дівчата впоралися бездоганно. Вони проклали мені шлях, розбивши вщент застарілі королівські стандарти.

Тепер черга головного виходу.

Я роблю глибокий вдих і розправляю плечі. Моє пряме волосся, вкладене ідеальним каскадом, спадає на спину, а карамельні та золотаві відблиски на кінчиках пасом м'яко виграють у світлі смолоскипів. На моїй шиї палає темно-червоне гранатове серце, а на пальці — улюблене кільце з таким самим коштовним каменем. Але справжнє диво — це моя сукня.

Це був мій головний шедевр, створений у темряві Північної вежі з викрадених золотих ниток, срібного мережива та королівського шовку. Сукня золотого, сонячного відтінку не просто облягає фігуру — вона підкреслює кожну лінію, кожен вигин, перетворюючи мене на втілення самої сили, розкоші та краси. Вона сяє зсередини завдяки магії, вплетеній у кожен шовк, і створює навколо мене ореол справжньої величі.

Двері повільно розчиняються.

— Маркіза Астрід, майбутня королева! — віддається луною вигук герольда.

Я роблю перший крок у залу. І в цю саму секунду оркестр збивається з ритму, а розмови зупиняються. Зала занурюється в абсолютну, дзвінку тишу.

Усі погляди — сотні заздрісних, приголомшених, захоплених очей — прикуті до мене. Я йду по мармуровій підлозі, немов по власному подіуму, тримаючи спину непохитно рівною. Золотий шлейф м'яко шурхотить позаду, розливаючись сяючими хвилями. Мені не потрібні королівські докази чи дозволи, щоб почуватися королевою. Сьогодні в цій залі є лише один центр тяжіння — і це я.

Я підходжу до високого помосту, де застигли радники та сам монарх. Видовище їхніх облич варте кожної безсонної ночі у вежі.

Лорд Гідеон стоїть біля трону, його обличчя стало пудовий-червоним, а вуса кумедно здригаються. Він безшумно відкриває й закриває рот, заїкаючись від люті й нездатності підібрати хоч один юридичний протокол для опису цього розкішного «бунту».

Скарбник Саймон гарячково кліпає очима, дивлячись то на мій золотий корсет, то на срібні нитки фрейлін. В його очах читається панічний, майже божевільний математичний розрахунок — він у голові підраховує, скільки статків корони щойно було перетворено на цей модний вибух.

А графа Магнуса я помічаю трохи осторонь. Голова таємної канцелярії, ховаючись у тіні колон, м'яко, майже непомітно... тихо аплодує мені кінчиками пальців, розпливаючись у поважній, захопленій посмішці. Він єдиний оцінив усю витонченість моєї спецоперації.

Але найголовніший мій трофей стоїть прямо по центру.

Джеймс.

Мій залізний, непохитний король. Його завжди спокійне, холодне обличчя зараз виражає такий дикий, чистий шок, що його щелепа ледь не падає на мармур. Його темні очі розширені, він застиг, мов кам'яна статуя, не в змозі відвести від мене погляду. Вся його суворість, увесь його випрацюваний роками королівський вишкіл розсипалися на порох перед цією золотою хвилею мого тріумфу.

Я повільно підходжу до нього впритул, зупиняючись за крок від помосту. Роблю плавний, ідеально бездоганний реверанс, а потім підводжу голову, зустрічаючись із його палаючим, темним поглядом.

На моїх губах спалахує тонка, переможна і трохи дражлива посмішка.

Я трохи нахиляюся до нього через сходинку, так, щоб тільки він один міг чути мій тихий, шовковий шепіт:

— Ви заборонили мені шити, Ваша Величносте... — я заглядаю прямо в його приголомшену душу, і мій гранатовий кулон спалахує від мого дихання. — Але ви не забороняли мені створювати моду.

Джеймс важко ковтає повітря. Я бачу, як прискорюється пульс на його шиї, як його пальці стискають рукоять королівського меча так міцно, що біліють суглоби. У його очах більше немає люті за зламаний розклад. Там спалахує щось значно глибше й небезпечніше.

У цю секунду, серед сяйва тисяч свічок і шокованого мовчання двору, залізний монарх нарешті усвідомлює дві речі: ця бунтівна, непередбачувана маркіза — його найперша, найголовніша проблема в житті.

І водночас... його найбільше, найсолодше та найнебезпечніше захоплення, від якого він вже ніколи не зможе відмовитися.

Джеймс мовчить ще кілька довгих, натягнутих, мов струна, секунд. У його очах точиться справжня боротьба між вихованим роками королівським гонором і вируванням почуттів, які він більше не в змозі приборкати.

Потім він повільно робить крок уперед, сходячи з помосту прямо до мене. Відстань між нами скорочується до мінімуму, і тепер тільки ми двоє існуємо в цій величезній, занімілій залі.

— Ти невиправна, Астрід... — його голос лунає глухо, низько, призначений лише для моїх вух. У ньому немає колишнього крижаного металу — тільки палючий, неочищений оксамит. — Ти порушила кожен мій наказ. Вкрала майно з моєї скарбниці. Зробила з мого протоколу видовище.

— І ви збираєтеся кинути мене до підземелля прямо зараз, Ваша Величносте? — я ледь помітно скидаю брову, а на моїх губах грає виклик.

Замість відповіді Джеймс повільно підводить руку і простягає мені долоню. Його пальці трохи тремтять — ледь помітна деталь, яку не побачить жоден із присутніх аристократів, але яку я відчуваю кожною клітиною.

— Ні, маркізо, — його очі небезпечно спалахують. — Я збираюся показати цьому двору, що навіть твій найвишуканіший бунт не здатен вибити ґрунт у мене з-під ніг.

Він повертає голову до переляканого оркестру і карбує на всю залу:

— Музику! Перший вальс!

Музиканти гарячково підхоплюють смички, і над залою розливається велична, пристрасна та глибока мелодія. Джеймс не чекає на мою згоду. Він робить крок уперед і впевнено кладе свою велику, гарячу долоню мені на талію.

Розряд блискавки. Справжній, божевільний струм пробиває мене від цього дотику через золоту тканину сукні. Я мимоволі затамовую подих. Його пальці стискають мої сталевою, але дивовижно обережною хваткою, залучаючи мене в танець. Я кладу свою руку йому на широке плече, відчуваючи, як під щільною парчею камзола натягнуті м'язи.