Глава 14. Джеймс

Велика Бальна зала сповнена розкішшю, блиском та перешіптуваннями. Тисячі воскових свічок у кришталевих люстрах заливають золотом дзеркальні стіни, оркестр грає величний полонез, а столична знать у своїх традиційних, важких і нудних вбраннях заповнила залу.

Я стою на високому помості біля тронів, тримаючи спину бездоганно рівною. Поруч зі мною — герцог Бріан, батько Астрід. Людина з розважливим, холодним обличчям, для якої власний рід — лише шахові фігури.

— Сподіваюся, Ваша Величносте, моя донька більше не створює вам клопоту? — тихо, з проникливою посмішкою запитує Бріан, роблячи ковток із кришталевого келиха. — Мені казали, ви застосували до неї суворий протокол. Астрід буває норовливою, але хороший батіг й закриті двері швидко повертають дівчат до тями.

Усередині мене все стискається від огиди до його слів, але я зберігаю непроникну маску.

— Маркіза точно дотримується розкладу, герцогу, — сухо відповідаю я, хоча моє серце калатає від напруги.

Позаду мене шепочуться радники. Лорд Гідеон повчально тицяє пальцем у сторону молодих лордів, а барон Саймон досі стривожено озирається, ніби очікує, що з-під чиєїсь сукні випаде вкрадений сувій парчі. Граф Магнус стоїть поруч із моїм плечем, його погляд прикутий до великих двостулкових дверей у кінці зали.

Ми чекаємо на появу нареченої. Всі чекають.

Раптом музика оркестру стихає, залишаючи лише урочистий передзвін тромбонів. Герольд стукає золотим залізом по мармуру й оголошує на всю залу:

— Свита її Світлості майбутньої королеви! Фрейліни маркізи Астрід!

Я очікую побачити дівчат у стандартних, суворих сукнях двору, дещо втомлених і покірних. Двері повільно розчиняються... і в цей момент Велика Бальна зала просто перестає дихати.

Проноситься колективний, шокований ах сотень придворних.

Першою до зали заходить Розалія. Вона більше не ховається в тіні та не виглядає огрядною. На ній сукня з глибокого смарагдового оксамиту з революційним, діагональним драпіруванням. Сукня буквально перекроює її фігуру, перетворюючи її на спокусливу, величну богиню з ідеальними пропорціями. М’яке, магічне сяйво, вплетене у тканину, робить колір її шкіри сяючим. Вона іде з високо піднятою головою, і пів половини присутніх лордів миттєво втрачають мову.

Слідом за нею крокує Сесилія. Її вбрання — це вибух ніжності й магії. Неймовірна, повітряна сукня невагомого рожево-перламутрового відтінку з тисячами дрібних золотих ниток. При кожному її кроці тканина змінює колір, переливаючись від ніжно-ранкового світанку до теплого золота. Вона виглядає як казкова німфа, і жодного сліду вчорашніх сліз чи втоми на її обличчі немає — тільки тріумф.

І завершує дефіле Вікторія.

Моя найсуворіша, найгордовитіша фрейліна виглядає як королева, яка прийшла забрати свій трон. Вона одягнена в ті самі чіткі, геометрійні лінії корсета із... білосніжної королівської парчі моєї матері. Срібні й золоті нитки зі складів скарбниці вимальовують на її шлейфі неймовірні магічні візерунки, які мерехтять під вогнем свічок, немов живі сузір'я.

Це не просто сукні. Це абсолютно новий рівень високої моди та побутової магії, якого цей замок ще ніколи не бачив. Це абсолютний, нищівний модний вибух, який миттєво робить усі старі королівські сукні придворних дам схожими на мішки з грубої мішковини.

— Боже мій... — видихає поруч із мною герцог Бріан, і його келих небезпечно нахиляється.

— Це ж... це ж парча покійної королеви! — здавлене пищання барона Саймона за моєю спиною звучить майже комічно. — І ті самі золоті нитки!

Шок палючим вогнем пропікає мене від голови до п'ят.

Я стою непорушно, але в голові клацає останній елемент цього диявольського пазла.

Вона не просто не підкорилася. Вона не просто ігнорувала мої заборони та вкрала матеріали зі скарбниці. Вона перетворила моїх власних наглядачок на своїх найвідданіших фанаток! Вона створила з них розкішний авангард своєї підпільної армії й вивела їх у світ прямо на моєму балу, зробивши з мого протоколу посміховисько!

Зала гуде від захопленого шепоту. Дами кусають лікті від заздрощів, лорди не зводять очей з фрейлін, а Вікторія, Розалія та Сесилія зупиняються перед помостом і роблять синхронний, ідеально синхронізований уклін. Але дивляться вони не на герцога і не на радників. Вони дивляться на мене із ледь помітними, переможними посмішками.

Я обведений навколо пальця. Публічно. Витончено. Неймовірно красиво.

Я стискаю кулаки так, що суглоби біліють, але під шаром палаючого гніву та розбитого его в моїх жилах вибухає чистий, шалений захват. Вона виграла цей раунд. Вона перетворила мій бал на свій особистий подіум.

Музика знову замовкає. Герольд набирає в груди повітря, щоб оголосити головну подію вечора.

— Її Світлість маркіза Астрід, майбутня королева!

Двері знову починають повільно розчинятися. Моє серце робить божевільний перевороти. Я затамовую подих, готові зустріти ту, яка щойно перевернула мій світ догори дригом.