Глава 12. Астрід

Годинник на вежі пробив другу годину ночі. До початку фатального балу залишалися лічені години, а в моєму таємному ательє панував справжній, безжальний цейтнот.

Повітря в кімнаті здавалося густим і гарячим. Воно пахло паленим воском, гіркуватими магічними чорнилами, тонким шовком і втомою. Мої пальці, які зазвичай легко керували магічними нитками, зараз дрібно тремтіли. Магічний резерв вичерпався майже повністю — усередині була лише крижана, дзвінка порожнеча. Мені не вистачало снаги навіть на те, щоб запалити найпростіший магічний світляк, тому довелося запалити десятки звичайних воскових свічок.

— Ще пару стібків тут, дівчата... Золоту нитку затягуйте щільніше, щоб каскад не поплив під час першого ж танцю, — мій голос прозвучав хрипко, але звучно.

На щастя, я була не сама. Навколо манекенів метушилися фрейліни. Вони, забувши про свій високий статус, дворянську гордість і бездоганний манікюр, самовіддано працювали голками вручну. Хтось пришивав дрібний, мов сльози, річковий бісер до корсетів, хтось розгладжував важкі оксамитові складки шлейфів. Ми працювали як єдиний, злагоджений механізм, де кожен подих і кожен рух мав значення.

— Астрід, ти як? — стиха запитала одна з дівчат, обережно передаючи мені ножиці. — Ти бліда, наче привид.

— Жива, — усміхнулася я куточками губ, протягуючи шовкову нитку крізь вушко голки. — Серце б'ється, голка шиє — отже, бій триває.

І саме в той момент, коли ми закінчували викладати останній візерунок на центральній сукні, важкі дерев'яні двері таємного крила тихесенько рипнули.

У кімнату слизькою тінню влетіла Вікторія. Її обличчя було білішим за крейду, а дихання — збитим, ніби вона бігла через усі дзеркальні галереї замку.

— Астрід! Сховайте все! Негайно! — прошепотіла вона, судомно вхопившись за одвірок. — Гідеон... Він щойно шукав вас! Він питав про тебе у варти біля східного крила і зараз прямує сюди з особистою охороною!

Паніка в кімнаті спалахнула, мов порох. Фрейліни придушено зойкнули, хтось ледь не впустив коробку з кришталевими ґудзиками. Якщо Гідеон зайде сюди зараз і побачить ці вбрання до початку балу — увесь наш план, увесь цей ризикований бліцкриг розлетиться на дрібні друзки. Він просто конфіскує сукні під приводом «порушення придворного етикету».

— Спокійно! Без паніки! — рявкнула я тихим, але залізним тоном. — Вікторіє, зачиняй двері на засув. Дівчата, накривайте манекени захисними полотнами! Швидко!

Ми працювали як під час справжнього штурму. За тридцять секунд розкішні сукні були загорнуті в темну, непоказну мішковину. Ми засунули манекени в глибину важких стінних шаф, запеклі сліди ниток та бісеру згребли прямо в підлоги та прикрили килимом.

Коли за дверима в порожньому коридорі роздалися важкі, розмірені кроки Гідеона, ми вже сиділи за круглим столиком, удаючи, що просто п'ємо остиглий ромашковий чай при свічках.

Засув клацнув. Двері повільно відчинилися.

Гідеон став на порозі. Його висока, статурна фігура в темному камзолі перекривала світло з коридору, а проникливий, важкий погляд сірих очей повільно сканував кожен куток кімнати. Він шукав докази. Шукав будь-яку зачіпку. Його погляд затримався на моїх заплямованих мозолястих пальцях, потім на дівчатах, які сиділи рівно, мов натягнуті струни.

— Леді Астрід... — його низький, оксамитовий голос прорізав тишу. — Не сподівався застати вас у таку пізню годину в цьому крилі. І ще й у такому товаристві.

— Ми обговорювали фасони вечірніх зачісок, лорде Гідеон, — я підвела на нього спокійний, абсолютний погляд, злегка припіднявши чашку з чаєм. — Жіночі секрети перед великим балом. Сподіваюся, ви не збираєтеся контролювати ще й довжину наших локонів?

Його губи смикнулися в тонкій, небезпечній напівусмішці. Він зробив крок уперед, вдихаючи повітря — здається, шукав запах магічного озону, але запах згорілого воску й ромашки надійно прикрив наші сліди.

— Перевіряю безпеку палацу, леді. Ніч перед балом завжди неспокійна. Не засиджуйтеся довго. Світанок уже близько.

Він ще раз кинув гострий погляд на зачинену шафу, розвернувся й вийшов, причинивши за собою двері.

Ми чекали ще хвилину. Дві. П'ять. Поки луна його кроків повністю не розчинилася в темряві коридорних лабіринтів.

Тільки тоді Вікторія полегшено зітхнула й присіла на підлогу, а дівчата судомно видихнули повітря з грудей.

— Утік... — прошепотіла одна з них.

— Поки що, — відповіла я.

Я підійшла до шафи й повільно відчинила важкі дверцята. Здерла темну мішковину з манекенів.

У тьмяному, бурштиновому сяйві свічок постали наші витвори. Вбрання, зіткані з чистого виклику, аристократичної нахабності, шовку, ручного гаптування й залишків моєї душі. Це не були звичайні пишні сукні, якими звикли бачити дівчат при дворі. Це була зброя. Це була революція, втілена в тканині — силуети, що підкреслювали силу, сміливі розрізи, космічні переливи кольорів і де деталі говорили гучніше за будь-які слова.

Я дивилася на готові сукні, і втома миттєво відступила, поступаючись місцем дикому, гарячому азарту.

— Дівчата, подивіться на це... — тихо мовила я, і в моєму голосі спалахнули небезпечні іскорки. — Завтра, коли ми зайдемо до бальної зали, світ снобів і старого порядку розлетиться на шматки. Це буде не просто бал. Це буде справжня бомба. І вона вибухне прямо у них під ногами.