Глава 11. Астрід

Занедбана Північна вежа палацу пахне старою деревиною, пилом та забутими гобеленами. Це місце роками лишалося порожнім — сюди не заглядають ані слуги, ані варта короля. Для решти світу ця вежа — лишень похмура руїна, але для мене вона стала справжнім святилищем свободи.

Посеред залу під високим стрільчастим склепінням спалахує м'яке блакитне сяйво моєї магії. Я більше не ховаюся. Оскільки Джеймс вважає, що приборкав мій норов, мені доводиться працювати подвійно швидше, поки він насолоджується своєю «перемогою».

Я заплющую очі й вивільняю силу на повну потужність.

У повітрі закручується цілий вихор. Більше десятка магічних срібних голок танцюють над столом, викреслюючи в просторі складні лінії. Збиті з королівських складів тонкі срібні й золоті нитки мерехтять, немов падаючі зорі, легко вплітаючись у невагому білосніжну парчу й мереживо покійної королеви. Тканина оживає під моїми руками, слухаючись кожного поруху моєї волі.

— Це... неймовірно, — пошепки вимовляє Розалія, заворожено спостерігаючи за цим магічним шиттям.

Сьогодні між дівчатами немає жодного ремствування. Перенесення нашого ательє в підпілля змінило все. Перші кілька днів вони йшли за мною із остеріганням, боячись королівського гніву, але сьогодні я приготувала для них дещо, що назавжди змінить їхні уявлення про мою працю.

— Розі, підійди до мене, — спокійно кличу я.

Розалія, перша пліткарка двору, насторожено робить крок уперед. Вона завжди намагалася сховатися за пишними, недоладними сукнями, соромлячись своїх трохи зашироких стегон та неідеальної постави, через що придворні лорди часто шепотілися за її спиною.

Я змахую рукою. Мої голки слухняно завмирають, і з манекена прямо в руки Розалії спадає готова сукня. Вона пошита з глибокого, темно-смарагдового оксамиту з м'яким, діагональним драпіруванням на талії та вишуканим мереживним вирізом.

— Одягни це, — м'яко кажу я.

Коли через п'ять хвилин Розалія виходить із-за ширми, у вежі западає абсолютна тиша. Сукня робить неможливе: вона візуально витягує силует, ідеально підкреслює пишне декольте, повністю приховує стегна й перетворює її постать на розкішний, звабливий пісочний годинник.

Розі повільно підходить до відшліфованого бронзового дзеркала. Вона прикриває рот долонею, і в її очах спалахують сльози.

— Це... це я? — її голос дрижить. — Я завжди вважала себе огрядною та непоказною...

— Ти розкішна, Розаліє, — я підхожу до неї ззаду й кладу руки їй на плечі, посміхаючись у дзеркалі. — Ти просто одягалася у вбрання, яке шили сліпі кравці. Мода має підкреслювати красу жінки, а не карати її за недоліки.

Розі різко повертається до мене і бере мої долоні у свої:

— Астрід... з цього моменту я твоя до труни. Якщо королівський скарбник чи голова безпеки спробують хоч носом повести в бік цієї вежі, вони дізнаються про це останніми. Я дістану для тебе будь-яку інформацію з кабінету короля. Вони навіть не зрозуміють, звідки прилетів удар!

Я посміхаюся. Головна пліткарка палацу офіційно стала моєю найвідданішою шпигункою.

— А тепер твоя черга, Вікторіє, — я повертаюся до нашої гордовитої, суворої старшої фрейліни.

Торі підводиться з крісла, тримаючи спину непохитно рівною. Вона все ще намагається зберегти свою маску холодності, але в її очах я бачу палаючий вогонь заздрощів та очікування.

Я знімаю покров із другого манекена. Для Вікторії я створила справжній архітектурний шедевр: сукню з тієї самої викраденої білосніжної парчі з чіткими, геометрійно ідеальними лініями корсета, що імітують доважки та сталеву броню, але перетворюються на шлейф неймовірної краси. Це вбрання для справжньої воїтельки двору.

Вікторія мовчки одягає сукню. Вона стає перед дзеркалом і довго, не кліпаючи, розглядає свій образ. Вона виглядає не просто красивою — вона виглядає величною, владною та недосяжною. Як королева.

Її підборіддя здригається. Вперше за весь час, що я її знаю, з її обличчя повністю спадає маска гордовитої зневаги. Вона повільно обертається до мене і робить глибокий, щирий, майже поважний уклін.

— Ви не просто майстриня, Астрід, — тихо, але з глибоким захопленням вимовляє Вікторія. — Ви геній. Я була дурною, коли вважала вас загрозою для двору. Ви — це те найкраще, що сталося з цим замком. З цього дня я ваша права рука. Наказуйте, і я організую роботу так, що жодна душа не дізнається про наше ательє.

Навіть Сесилія, яка досі мляво сиділа в кутку, оберігаючи свої пальчики, тепер схоплюється на ноги й гарячково підбігає до мене, дивлячись благальними очима:

— А як же я?! Астрід, любий мій ангеле, а що буде для мене?! Я обіцяю, я більше ніколи не буду плакати через нігті! Я засиплю шпильками весь палац, тільки пообіцяй, що пошиєш мені найвишуканішу, найрожевішу сукню для королівського балу!

Я тихо сміюся, розгладжуючи складку свого синього вбрання та крутячи на пальці гранатове кільце.

— Обіцяю, Сессі. Твоя сукня змусить усіх лордів втратити мову.

Джеймс думав, що зламав мене.Він думав, що відібрав у мене інструменти й залишив наодинці в порожній кімнаті. Але він не врахував одного: жіноча солідарність, підкріплена справжнім талантом та магією, здатна розвалити навіть найміцніший королівський трон.

Моя «армія» більше не примусова група. Це злагоджений, відданий таємний синдикат. Я не даремно не спала ночами, а створювала для них ці подарунки. Їх вірність мені ще дуже знадобиться, тож я мала зробити все, аби перетягнути їх на свою сторону. Тож тепер, коли бунт придушено, ми завершимо нашу головну роботу — сукню, яка на майбутньому грандіозному прийомі переверне уявлення тутешньої знаті про моду.