Глава 10. Джеймс

Минуло чотири дні відтоді, як я безжально поклав край підпільному «ательє» моєї нареченої. Чотири дні абсолютної, ідеальної, майже неприродної тиші в жіночому крилі.

Я сиджу у своєму кабінеті, відкинувшись на спинку масивного шкіряного крісла, і розглядаю розгорнутий на столі звіт. Уперше за довгі місяці я відчуваю щось схоже на повний контроль над ситуацією. Мій розклад спрацював. Офіційна заборона, погроза вилучити магічні інструменти та суворий наказ підкоритися дісталися до цілі.

Маркіза Астрід нарешті зрозуміла, хто в цьому палаці господар.

Важкі двері кабінету безшумно зачиняються, і до кімнати входить граф Магнус, голова моєї таємної канцелярії. Його проникливий погляд, як завжди, сканує кожен куток, але зараз обличчя графа виглядає дивовижно спокійним.

— Які новини, Магнусе? — запитую я, не приховуючи легкої, задоволеної посмішки. — Що доповідають твої люди про маркізу?

Граф схиляє голову в поважному кивку:

— Мої агенти стежать за нею цілодобово, Ваша Величносте. Поводження маркізи Астрід... бездоганне. Вона точно дотримується вашого розкладу. Щоранку о дев'ятій нуль-нуль вона вже в кабінеті канцлера, де мовчки та покірно слухає лекції з права. Вдень проводить години за вивченням генеалогічного древа вашої династії. Увечері — протокольні прогулянки садом у супроводі фрейлін. Жодного шиття, жодної магії, жодних зачинених дверей. Вона повністю склала зброю.

Я повільно киваю. Перемога. Чиста й беззаперечна.

Проте десь глибоко всередині, під шаром мого задоволеного гордості, раптом прокидається дивне, майже неприємне відчуття. Нечекане розчарування? Невже ця яскрава, бунтівна дівчина, яка ще кілька днів тому гаряче дихала мені прямо в губи й обіцяла перетворити моє життя на пекло, так легко зламалася? Звісно, це саме те, чого я прагнув — спокійна, покірна наречена. Але чому тоді в цій її «смиренності» мені ввижається підвох?

Наші роздуми перериває стрімкий, майже панічний стук у двері. До кабінету, ледь не зачепившись за килим, вбігає барон Саймон. Наш скарбник блідий, як полотно, а в руках він судомно стискає важкий обліковий том у шкіряній палітурці.

— Ваша Величносте! Це катастрофа! У нас прогалина в обліку! — бідкається Саймон, зупиняючись перед моїм столом і важко дихаючи.

— Заспокойся, Саймоне, — я вимогливо зсуваю брови. — Хтось вкрав золото зі скарбниці? Чи ти знову переплутав кошторис на майбутнє весілля?

— Гірше, Ваша Величносте! Набагато дивніше! — скарбник гарячково гортає пожовклі сторінки, тицяючи пальцем у стрункі стовпчики цифр. — Зі центральних королівських складів кудись зникають матеріали! Але не дорогоцінні метали чи зброя. Змотано й винесено десятки мотків найцінніших золотих та срібних шовкових ниток! Зник рідкісний відріз білосніжної парчі, що зберігався у коморах корони ще з часів вашого батька! Навіть мереживо ручної роботи, яке належало покійній королеві-матері, кудись випарувалося!

Граф Магнус миттєво насторожується, його очі небезпечно звужуються:

— Хтось потай виносить майно корони? Хто має доступ до центральних складів?

Саймон безпорадно розводить руками:

— Доступ мають десятки слуг, завгосп і фрейліни! Але це якась нісенітниця! Навіщо злодіям нитки та парча, якщо золоті монети лежать у сусідній скрині недоторканими?

Я слухаю їхню суперечку, і на моїх губах знову з'являється полегшена, зверхня посмішка. Я роблю повільний ковток остиглого чаю й хитаю головою.

— Ви шукаєте державних зрадників та шпигунів там, де їх немає, панове, — перебиваю я радників. — Саймоне, заспокойся. Найімовірніше, це звичайна недбалість завгоспа чи помилка в накладних. А щодо коштовних ниток та мережива...

Я роблю коротку паузу, згадуючи Астрід та її фрейлін.

— Маркізі та дівчатам дозволено займатися традиційним рукоділлям у межах етикету. Очевидно, Астрід вирішила оновити якісь серветки в покоях чи замовила дрібнички для інтер'єру через служниць. Ви ж знаєте жінок та їхні нескінченні, примхливі забавки з деколоризацією та тканинами. Це просто дівочі примхи. Вона намагається зайняти свої руки в рамках дозволеного.

— Але, Ваша Величносте, ця парча коштує як цілий табун породистих коней... — бідкається Саймон.

— Я сам покрию ці витрати зі своїх особистих коштів, Саймоне, — відрізаю я, підводячись із крісла, даючи зрозуміти, що аудиєнсію закінчено. — Головне, що маркіза більше не порушує правил і не створює хаосу в моєму палаці. Не витрачайте мій час на підрахунок мотків ниток.

Скарбник і голова таємної канцелярії схиляють голови та мовчки виходять із кабінету.

Я підхожу до високого вікна, з якого відкривається вид на внутрішній дворик та сади. Все йде так, як і має бути. Королівська дисципліна перемогла. Астрід слухняна, її бунт приборкано, а дрібні зникнення тканин зі складів — лише невинний спосіб розважити себе в золотій клітці.

Я посміхаюся своєму відображенню у шибці, абсолютно не здогадуючись, що ця «оманлива тиша» — лише затишшя перед нищівним штормом.