Глава 9. Астрід

Гуркіт такий потужний, що важкі замкнені двері моїх покоїв здригаються віднизу доверху, а дівчата подекуди злякано скрикують. Окрема засувка з огидним тріском відлітає, і стулки розлітаються навсібіч.

На порозі стоїть він. Король Джеймс.

Його темні очі палають справжнім палючим гнівом, на щоках ходять жорсткі жорна, а постать випромінює таку небезпеку, ніби він прийшов підкорювати ворожу фортецю. Його парадний камзол, який я так безжально висміяла під час вечері, зараз лише підкреслює його важку, владну поставу.

І прямо перед його очима розгортається вся картина нашого підпільного злочину.

Уся кімната — це красивий, але абсолютний хаос. На величезному дубовому столі розкладений невагомий смарагдовий шовк, золоте мереживо каскадом спадає на паркет, повсюди розсипані шпильки й викрійки. А в повітрі, раптово завмерши від переляку своєї господині, тихо вібрують мої магічні срібні голки, залишаючи за собою у сяйві тонюсінькі сині й золоті нитки.

— Вийшли. Усі. Негайно, — гримить голос Джеймса, низький і такий насичений люттю, що повітря в кімнаті стає важким.

Вікторії та Розалії не треба повторювати двічі. Вони роблять квапливі, майже панічні реверанси й буквально вислизають за двері, залишаючи мене сам на сам із цим розлюченим монархом.

Джеймс робить кілька стрімких, хижих кроків углиб кімнати. Його погляд важко обводить мої тканини, літаючі голки, а потім зупиняється на мені.

— Що це за фарс, маркізо?! — його голос б'є луною від високих стель. — Ви перетворили королівські покої на швейний цех бідного кварталу? Ви змушуєте дворянок вищого світу, фрейлін корони, працювати, мов простачок на ринку?!

Я повільно вирівнюю спину. Мій прямий каскад волосся спадає на плечі, а темно-червоний гранатовий кулон на шиї відбиває спалахи вечірнього сонця. Я відчуваю, як усередині все закипає від образи, але ховаю страх за гострим, незламним поглядом.

— Це не фарс, Ваша Величносте, це мистецтво! — відповідаю я, тримаючи голос рівним. — Це те, чим я дихаю, поки ви намагаєтеся задушити мене своїми законами та лекціями Гідеона!

— Мистецтво?! — Джеймс робить крок прямо до мене, опиняючись так близько, що я відчуваю гаряче дихання його гніву. Він різко змахує рукою в повітрі — і мої магічні срібні голки миттєво втрачають сяйво та з жалібним дзвоном падають на дубовий стіл. — Це пряме порушення протоколу та зневага до мого двору! Ви граєтеся з моїм терпінням, Астрід!

Його погляд стає важким, крижаним і остаточним.

— Я офіційно забороняю вам шити в цьому палаці, — карбує він кожне слово, заглядаючи мені прямо в очі. — Відтепер вам заборонено торкатися тканин, голок та будь-якої побутової магії. Якщо я дізнаюся, що ви знову взялися за ножиці чи змусили фрейлін працювати, я особисто накажу вилучити й знищити всі ваші магічні інструменти. Ви будете займатися виключно тим, що написано в розкладі: етикетом, історією та підготовкою до нашого весілля. Це наказ короля.

Усередині мене все стискається в крижаний вузол. Знищити мої голки? Відбирати моє єдине джерело свободи? Це вже не просто правила, це спроба повністю вирвати мені крила.

Я дивлюся на його суворе обличчя і розумію: якщо я почну кричати чи сперечатися зараз, він влаштує обшук. Він знайде моє подвійне дно у скрині, знайде всі мої таємні сувої шовку та зароблене золото. Я втрачу геть усе.

Тож я роблю глибокий, повільний вдих. Гашу вогонь у своїх очах, опускаю повіки й прикриваю обличчя маскою удаваної, смиренної покірності.

— Як забажаєте... Ваша Величносте, — мій голос звучить тихіше за шелест шовку, з легким, ледь помітним надламом, ніби його слова справді зламали мій опір. — Ваше слово — закон. Я покорюся вашій волі.

Джеймс на мить завмирає. У його темних очах спалахує здивування, а потім — швидка, задоволена впевненість у власній перемозі. Він очікував чергового вибуху, а отримав покірливий уклін.

— Радий, що ви нарешті це зрозуміли, маркізо, — уже спокійніше, але все так само сухо кидає він. — Відзавтра чекаю від вас бездоганного виконання розкладу. Добраніч.

Він розвертається, карбуючи крок, і виходить із покоїв, залишаючи за собою важке мовчання та розбитий смарагдовий шовк.

Коли глухий звук його кроків остаточно затихає в коридорі, я повільно підводжу голову.

Моя удавана покірність зникає в одну секунду. На моїх губах з'являється тонка, гостра, як мої срібні голки, посмішка. Я повертаю на пальці кільце з великим темно-червоним гранатом у формі серця.

Ти гадаєш, що виграв цю битву, Джеймсе? Ти гадаєш, що загнав мене в клітку, заборонивши голки й тканини?

Тобі здається, що я стану покірною маріонеткою, яка мовчки чекатиме весілля? Що ж, Його Величність ще погано знає, на що здатна жінка, у якої забрали її мрію.

Я повільно підходжу до столу, беру до рук одну зі срібних голок і ховаю її у рукав сукні.

Виходу немає. Але якщо мені судилося стати королевою цієї країни, то я стану нею тільки на власних умовах. І цей палац ще дізнається, як сильно може колотися прихована нитка.