Глава 7. Астрід

Три дні. Рівно три дні я виживаю в цьому раю для зануд, який Джеймс називає палацом. Три дні безглуздих лекцій лорда Гідеона про податки столітньої давнини, три дні вивчення імен його нудних предків і три дні задушливого етикету. Моє повсякденне синє вбрання, яке я зазвичай обираю для спокійних, буденних справ, здається мені єдиним острівцем нормальності в цьому морі парчі та золота.

Я кручу на пальці своє улюблене кільце — великий темно-червоний гранат у формі серця на тонкій витонченій шинці. Цей камінь завжди нагадує мені про маму і повертає мені контроль, коли хочеться просто рознести цю кімнату магією. Моє пряме волосся сьогодні зібране у вільний вузол. Мені потрібна свобода рухів. Бо якщо я проведу в неробстві ще бодай годину — я просто знуджуся тут на смерть.

До біса королівські заборони. Час діяти.

Я підхожу до дверей своїх покоїв і з гучним клацанням замикаю важку засувку. Повертаюся до трьох фрейлін, які знуджено сиділи на кушетці, чекаючи, поки мине час до чергової нудної вечері з королем.

— Астрід? Що ти робиш? Навіщо замикати двері? — Вікторія миттєво напружується, підводячись на свої ідеально рівні ноги.

— Ми починаємо революцію, дівчата, — спокійно відповідаю я.

Я підхожу до своєї великої скрині, торкаюся пальцями прихованого замка, активуючи побутову магію. Подвійне дно відчиняється, і я дістаю звідти свої скарби: кілька сувоїв найкращого, невагомого шовку глибокого смарагдового кольору, павутинку золотого мережива та коробочку з магічними срібними голками.

Дівчата синхронно ахають. Навіть Вікторія забуває про свою маску холодності.

Я роблю легкий патичний жест рукою, вивільняючи магію. Срібні голки слухняно злітають у повітря, витягуючи за собою тонкі шовкові нитки, і починають кружляти, немов у танці. Це заворожує. Але магія — примхлива річ. Вона ідеально виконує шви, але підготувати викрійку, розкласти тканину, сколоти її шпильками та обрізати нитки вона не може. Мені потрібні помічниці. Живі, швидкі руки.

Я розвертаюся до своєї «армії» і кладу на стіл три пари гострих ножиць та подушечки зі шпильками.

— Вікторіє, ти відповідаєш за розкрій за моїми лініями. Сессі, твоє завдання — обережно фіксувати шпильками краї. Розі, ти збиратимеш готові деталі й підноситимеш голкам. Працюємо.

— Що?! — Сесилія першою схоплюється на ноги, її обличчя викривляється від жаху, а на очах миттєво з'являються сльози. — Шиття? Вручну?! Я аристократка! Я ніколи в житті не тримала в руках нічого важчого за віяло! Подивись на мої нігті! Вони ж поламаються від цієї грубої роботи! Я не буду цього робити!

— Це повне безумство, Астрід, — Вікторія дивиться на мене з глибокою образою та обуренням. Вона схрещує руки на грудях. — Ти поводишся з нами як із кріпачками. Ми — фрейліни майбутньої королеви, наша роль — супроводжувати тебе на прийомах, а не безкоштовно працювати в підпільному ательє! Якщо король дізнається...

— А як він дізнається, якщо двері замкнені? — хитро посміхається Розалія. Вона вже крутиться біля столу, з цікавістю обмацуючи смарагдовий шовк. Її очі лихоманково блищать від передчуття сенсації. — Астрід, а навіщо все це? Чому потай? Що саме ми шиємо? Це для королівського балу? Чи ти плануєш відкрити таємну справу прямо під носом у Його Величності? Ох, якщо це так, то це найсоковитіша таємниця цього палацу!

Я підхожу ближче до дівчат, дивлячись на кожну з них по черзі. У моєму голосі немає металу мого батька чи сухості Джеймса, але в ньому є залізна впевненість майстрині, яка знає собі ціну.

— Вікторіє, ніхто не тримає вас тут за рабинь. Але давай будемо чесними: вам самим не набридло бути просто красивими меблями в цьому замку? Вам не набридло щодня вислуховувати докори старших дам і вишивати нудні герби? Я пропоную вам дещо більше. Я пропоную вам стати частиною чогось справжнього.

Я розгортаю сувій смарагдового шовку, дозволяючи йому хвилею спасти на стіл.

— Ми створимо сукню, яка затьмарить увесь палац. Коли ми закінчимо, кожна придворна дама, кожна герцогиня і навіть сама королівська рада кусатимуть лікті від заздрощів. Вони благатимуть нас відкрити їм секрет цього крою. Сессі, твої нігті залишаться цілими, я навчу тебе працювати правильно й витончено. Торі, ти керуватимеш процесом, ти ж любиш порядок. А ти, Розі, отримаєш стільки пліток і захоплених відгуків, що тобі вистачить на рік уперед.

Дівчата перезираються. Сесилія схлипує, але вже з цікавістю дивиться на блискучі магічні голки. Вікторія повільно опускає руки, її гордість бореться із цікавістю. Розалія вже бере в руки ножиці, широко посміхаючись.

— Ну що? — я підводжу підборіддя, і мій гранатовий кулон спалахує в променях сонця. — Будемо далі вчити генеалогію Джеймса чи покажемо цьому палацу, на що здатні жінки з характером?

Вікторія робить глибокий вдих, підходить до столу і рішуче бере першу викрійку.

— Показуй, де різати, маркізо.

Наш підпільний синдикат офіційно відкрито. І король Джеймс навіть не здогадується, яка буря назріває в моїх покоях.

Спершу ідея здалася їм неймовірною пригодою. Перші кілька годин дівчата працювали з шаленим азартом, заворожені видовищем моєї магії. Навіть примхлива Сессі з посмішкою підколювала шпильки, уявляючи, як смарагдова сукня підірве королівський двір. Розі безупинно базікала, вигадуючи, який скандал зчиниться, коли ми вийдемо у світ, а Вікторія з дивовижною точністю різала шовк, горда тим, що керує процесом. Нам здавалося, що ми справжні змовниці, які грають у небезпечну й красиву гру.

Проте перший запал — штука підступна й дуже швидка.

Вже на другий день нашого «підпільного синдикату» романтичний флер почав стрімко танути, лишаючи по собі лише сувору реальність важкої, кропіткої праці. Палацова рутина виснажувала дівчат вдень, а ввечері, замість відпочинку, я знову замикала двері й змушувала їх працювати. І за кілька днів втома взяла своє.

— Я більше не можу! — раптом вигукує Сесилія, зі сльозами на очах кидаючи ножиці на стіл. Вона демонстративно виставляє вперед свої руки. — Подивіться на мої пальці! Вони всі в дрібних подряпинах від цих клятих шпильок! А мої нігті? Один уже зламався! Це не революція, це якесь середньовічне катування! Я фрейліна, а не швачка в дешевому завулку!