Глава 6. Джеймс

Мала їдальня палацу зазвичай слугує мені сховищем від решти світу. Тут, серед приглушеного світла свічок і важких гобеленів, я звик вечеряти наодинці, переглядаючи донесення таємної канцелярії. Але сьогодні навпроти мене стоїть порожній стілець, і це видовище дратує мене більше, ніж зазвичай.

Я чекаю на неї. Мій жорсткий, розписаний до хвилин розклад почне діяти лише завтра зранку, але копію цього документа слуги мали вручити їй відразу після заселення. Мені кортить побачити її реакцію. Чи згасла бодай трохи її пиха після того, як вона зрозуміла, що її чекає?

Важкі двері відчиняються. Вона заходить.

Я очікував побачити її в тій самій зухвалій, войовничій червоній сукні, яку вона одягла на офіційний прийом, або в пишному королівському вбранні. Проте Астрід примудряється здивувати мене знову. На ній витончена, але напрочуд лаконічна сукня глибокого синього кольору. Синій. Колір для щоденного, буденного носіння. Вона навмисно обрала його для нашої першої спільної вечері, щоб продемонструвати: ця зустріч для неї — звичайна рутина, а не велика подія.

Її пряме волосся ідеальним, чітким каскадом спадає на плечі, а карамельні та золотаві відблиски на кінчиках пасом м'яко виблискують у вогні свічок. Вона тримає спину бездоганно рівно. Жодного натяку на втому чи покірність.

Астрід сідає навпроти, витонченим рухом розправляє серветку і мовчки дивиться на мене. Слуги безшумно подають перші страви. Напруга в кімнаті стає майже відчутною фізично. Я вирішую атакувати першим, щоб одразу повернути собі контроль над грою.

— Я бачу, маркізо, ви прибули без запізнень, — мій голос звучить крижано і рівно. Я повільно роблю ковток вина. — Сподіваюся, ви вже ретельно вивчили розклад, який я наказав передати у ваші покої. Відзавтра ваша палацова рутина розписана по хвилинах, починаючи з багатогодинних лекцій канцлера о дев'ятій ранку. Держава не терпить хаосу, Астрід. І вам варто якнайшвидше зрозуміти свою істинну роль при цьому дворі.

Вона підводить на мене погляд своїх проникливих очей, але мовчить, плавно підносячи до губ келих. Це надихає мене на ще більш різкі слова.

— Ваша роль тут вельми прозаїчна, — карбую я кожне слово, нахиляючись трохи вперед. — Від вас вимагається лише бездоганно посміхатися на офіційних прийомах, мовчати поруч зі мною і... народити здорового спадкоємця корони. Політика, закони чи власні амбіції — не ваша турбота. Мені потрібна красива картинка. І все.

Я чекаю спалаху образ чи принаймні обурення. Але Астрід лише повільно опускає келих. На її губах з'являється тонка, неймовірно чарівна, але водночас небезпечна й глузлива посмішка. Вона трохи нахиляється до мене через стіл, заглядаючи прямо в очі, і в її погляді спалахує відвертий, бентежний флірт.

— Народити спадкоємця? О, Ваша Величносте... — її голос звучить м'яко, майже як шовк, але в ньому відчувається гостре лезо. — Чи не забагато вимог до жінки, яку ви обрали виключно для розмноження? Ви прагнете контролювати не лише моє тіло, а й мої думки? Мені здавалося, для виконання вашого... державного плану мені зовсім не обов'язково знати генеалогію вашого роду до десятого коліна. 

Мій его отримує такий сильний і несподіваний ментальний ляпас, що я на мить забуваю, як дихати. Вона говорить про це настільки легко й грайливо, що моя напускна холодність тріщить по швах.

— Маркізо, — попереджаю я, відчуваючи, як до обличчя приливає гаряча кров.

— Хоча, якщо говорити про «красиві картинки» при дворі... — Астрід ліниво, з виразом легкого жалю обводить поглядом мою постать, затримуючись на моєму парадному камзолі. — Хто шив це вбрання? Фасон надто жорсткий. Він так сильно сковує ваші плечі й рухи, що перетворює живого, привабливого короля на мармурову статую власного предка. Та й ваші придворні дами так ревно наслідують цей стиль: вони настільки бездоганно дотримуються протоколу, що схожі на вишукані, але абсолютно статичні портрети в галереї. Красиво, звісно, але там зовсім немає життя. Хіба вам подобаються воскові скульптури, тоді питань нема. В кожного свої заморочки…

Вона знову робить ковток вина, тримаючи паузу, а потім дивиться на мене так близько, що я бачу, як прискорюється її подих.

— Астрід, твій язик надто гострий! Ти забуваєш перед ким стоїш. Я твій наречений, але насамперед твій король! Якщо вважаєш себе недоторканною, тоді тобі тим паче знадобляться уроки історії з лордом Гідеоном, щоб зрозуміти: цей палац вже бачив непокірних королев, яких не врятував їх статус. Навряд ти бажаєш повторити долю однієї з них. Кожен має знати своє місце, — карбую кожне слово, мимоволі згадуючи давні історії прекрасних дружин правителів, які були приречені на смерть своїми з чоловіками через вчинки, що не могли бути пробаченими. Я впевнений, що в свій час ті леді починали теж отак свавільно.

— Вам варто нарешті визначитися, Джеймсе, — тихо, майже інтимно шепоче вона, і моє ім'я з її губ звучить як виклик. — Чого саме ви хочете? Бачити на троні порцелянову ляльку чи мати живу дружину поруч? Бо лялька бездоганно виконуватиме всі ваші правила і мовчатиме, але вона ніколи не подарує вам справжнього тепла. І вже точно не народить спадкоємця, гідного стати наступним правителем.

Я різко підводжуся з-за столу, стілець із гуркотом відлітає назад. Лють змішується з чимось абсолютно іншим — палючим, диким пристрасним імпульсом, який закипає в моїх жилах. Ніхто й ніколи не наважувався розмовляти зі мною так відверто, так сміливо і водночас так спокусливо. Вона не просто захищається — вона веде тонку і небезпечну гру на моїй території.

Я роблю кілька швидких кроків, опиняючись прямо над нею, спираючись руками на стіл.

— Чого ти прагнеш, маркізо? — мій голос звучить значно нижче, ніж зазвичай. — Випробовуєш межі мого терпіння. Я можу змусити тебе підкоритися.

Астрід повільно підводиться назустріч мені, опиняючись так близько, що я відчуваю тонкий аромат її парфумів із нотками троянди та чогось терпкого. Її темно-червоний гранатовий кулон на шиї швидко здіймається й опускається від прискореного дихання. Вона дивиться мені прямо в душу, і в її очах — чистий, незламний виклик і дражлива іскра.