Глава 1. Астрід

— Ти не маєш права продавати мене, мов сувій коштовного шовку на королівському ярмарку! — мій голос здригається від невимовного болю, зриваючись на хрипкий, відчайдушний шепіт.

Дивлюся на батька, герцога Бріана, і не впізнаю його обличчя. Воно здається висіченим із холодного сірого граніту.

Ще хвилину тому тут, у моїй таємній майстерні, захованій у найвіддаленішому крилі маєтку, панувала абсолютна магія та ідилія. Срібні голки слухняно кружляли в повітрі, підкоряючись моїй волі, а ніжний блакитний шовк лягав ідеальними складками, перетворюючись на сукню моєї мрії. Я подумки вже була в столиці — бачила своє власне ательє, відчувала смак свободи, уявляла, як люди захоплюються моїми магічними витворами. Я так довго й ретельно вибудовувала цей план втечі від нудного аристократичного життя.

І ось усе це руйнується в одну мить. Одним коротким, безжальним реченням, яке батько вимовив, переступивши поріг мого сховища.

— Твоя доля вирішена, маркізо Астрід, — повторює він холодно, навіть не дивлячись на розкидані сувої тканини та мої магічні інструменти. Його погляд байдужий і суворий. — Рада наполягла, і я дав згоду. Ти виходиш заміж за короля Джеймса. Вже за кілька днів тебе відвезуть у палац, де ви з монархом проживете місяць до весілля, щоб пізнати одне одного. Готуйся.

У грудях миттєво бракне повітря, ніби мене з розмаху вдарили під дих. Шок паралізує тіло, ноги стають ватяними, а в вухах починає дико шуміти.

— Заміж? За короля?! — я роблю хиткий крок назад, чіпляючись пальцями за край робочого столу, щоб просто не впасти.

За короля. За головного тирана цієї країни, про чию холодність, жорстокість та одержимість дурними правилами етикету ходять найстрашніші чутки.

Шок паралізує моє тіло, ноги стають ватяними, а в грудях миттєво бракне повітря. Мені здається, що стеля моєї таємної майстерні ось-ось завалиться і поховає мене живцем. Коробки з бісером, ескізи, стрічки — усе, чим я жила, раптом втрачає кольори. Срібні голки, які ще хвилину тому слухняно кружляли в повітрі завдяки моїй побутовій магії, з тихим, жалібним дзвоном падають на паркет. Магічне сяйво навколо моєї нової блакитної сукні згасає, лишаючи по собі лише блідий попіл іскор.

— Але ти ж знав! — з кожним словом мій голос міцнішає, наповнюючись палючими сльозами й образою. — Ти знав, про що я мріяла! Я знана майстриня, я прагнула відкрити свою справу, створювати одяг! Я не хочу бути його маріонеткою, не хочу животіти в палаці під наглядом суворих королівських радників! Про короля Джеймса ходять страшні чутки, він пихатий і жорстокий!

Усередині все кричить від несправедливості. Адже це не була просто дівоча мрія — це був мій чіткий, ідеально прорахований план втечі. Останні два роки я таємно, через довіреного купця, приймала анонімні замовлення від столичних модниць. Зароблене золото я ховала під мостиною у цій самій кімнаті. Мені залишалося якихось кілька тижнів до того, як я мала потай виїхати до столиці під вигаданим ім'ям, орендувати приміщення і нарешті відкрити своє власне ательє. Я хотіла дихати на повні груди, хотіла свободи! Я ніколи не прагнула влади. Мені чхати на трон і на те, хто сидить поруч. Все, чого я хотіла — це визнання. Щоб люди цінували мене за мій талант, за мої сукні, а не за гучний титул маркізи… чи королеви! 

— Досить цього бунту, Астрід! — гучно відрізає герцог, і в його очах спалахує звичний, непохитний деспотизм. — Твоє захоплення — це дитячі забавки, негідні твоєї крові. Ти — дочка одного з найвпливовіших і наближених до столиці лордів. Одна з найжаданіших наречених королівства. Твій обов'язок перед родом — зміцнити владу корони за допомогою цього шлюбу, щоб наше сімейство отримало абсолютну силу. Радники короля вимагали цього союзу, і Джеймс підкорився. Підкоришся і ти.

Гарячі, пекучі сльози нарешті прориваються й котяться по щоках. Мої пальці судомно хапаються за срібний кулон на шиї — єдину річ, що залишилася від мами. Перед очима вмить постає картина з минулого. Світла, тиха кімната, запах ліків і її бліда, майже прозора рука, що стискає мою долоню. Тоді, перед смертю, вона змусила батька присягнути. Вона дивилася на мене своїми згасаючими очима і тихо, але впевнено говорила: «Обіцяй мені, Бріане, що наша дівчинка ніколи не стане розмінною монетою у твоїх політичних іграх. Вона житиме так, як сама забажає. Обіцяй…»

І батько тоді кивнув. Він дав слово помираючій дружині!

— Ти порушуєш обіцянку! — вигукую я, і цей крик виривається з самого серця. — Ти обіцяв мамі! Ти присягався їй на смертному ложі, що я сама обиратиму свою долю! Як ти можеш так просто розтоптати її пам'ять?!

Обличчя батька на мить здригається, але за секунду стає ще жорсткішим. В його очах спалахує затятий, непохитний деспотизм.. 

— Хіба твоя мати знала, що тебе попросить сам король? Як же ти, дурепо, не розумієш свого щастя? — каже, наче забиває цвяхи в дубовину мого життя.

Серце стискається від дикого, нестерпного болю. Якби ж мама була жива... О, якби вона тільки була тут! Вона б ніколи не дозволила батькові зламати мені життя. Вона завжди захищала мою магію, мій талант, мою індивідуальність. Вона б зрозуміла, чому я не хочу цього заміжжя. Не засудила б. Але її давно немає, і захистити мене більше нікому. Я абсолютно одна проти всього цього жорстокого світу політичних ігор та чужих амбіцій. У мене просто немає виходу.

— Я не зможу... Я зненавиджу його, батьку, — шепочу я, відчуваючи, як шок і безпорадність усередині мене починають кристалізуватися у глуху, небезпечну лють.

Батько робить крок назустріч, хапає мене за лікоть, і його пальці стискаються на моїй шкірі, мов залізні лещата. Він нахиляється ближче, заглядаючи мені в очі.

— Мені байдуже на твої почуття, маркізо. Змирися зі своєю роллю. Завтра на світанку карета буде біля воріт. Твої служниці вже чекають. Постарайся не зганьбити моє ім'я своїм норовом.

Він різко відпускає мою руку, розвертається і виходить із майстерні. Звук дверей, що зачиняються за його спиною, віддається в моїй голові глухим смертним вироком для моєї свободи.