Глава 2

Багряний шлях заливається щедрими ранковими променями і звивається — старанно вторить примхливим вигинам могутнього гирла Борисфена. Огрядне водяне тіло не втомлюється колихати хвилями, трясти берегами та ледь чутно ревіти, адже невпинно живиться численними притоками, поділеними на канали, аж до самих обіймів із оманливо гостинним Чорним морем. Під м’яким живильним поглядом святосяйного Феба розквітає і зеленіє природа та випаровується роса. А з першими півнями до руху приходить ще й штучний світ двоногих хижаків.

Прибережні вулиці потроху заповнюються діловими людьми. Вони виставляють намети і товари, готують вуличні страви або репетують ремесла, якими сьогодні стануть заробляти на життя. Переважають тут візантійський говір та фасони, але їм майже не уступають ще чотири сукупності світоглядів: польовий і лісовий, а також північний та степовий. Рідесенький натовп на дорозі легко розходиться перед парочкою з красеня-варяга та тендітної фігури у закритій східній жіночій сукні, яку він веде за руку. Та жаліється низькуватим голоском:

- Щось не так, на нас дивляться.

- Все нормально. На мене постійно зирять.

Долоні вченого нервово вовтузяться стегнами.

- Який жах! Навіщо?

- Не знаю, та й яка різниця?

Дір посміхається і додає:

- Проте щось мені підказує, що чоловіки та жінки проводжають мене поглядом з дуже різних причин.

- З жінками ясно. А чоловіки-то чого?

Той на мить призупиняється та окидає співрозмовника мимохідним поглядом.

- Ха, ти серйозно? Чим ти займаєшся по життю?

- Кажу ж, астроном.

Сиво-русі коси блищать та повільно переливаються під м’яким сонячним світлом.

- Мені це ні про що не каже.

- У мене був телескоп, аби дивитися на зірки.

Суровий ветеран на мить втрачає контроль над власною пикою та дозволяє захопленню і здивуванню сповна відігратися за довгі роки майстерного пригноблення усього свого роду.

- Всратися й не встати! Не думав, що таке можливо. Хіба телескопи не заборонили віки назад?

- На моїй батьківщині з цим було простіше, поки не почалася війна. А у Візантії мені пощастило отримати особливий дозвіл.

Чужинець похмуро дивиться на схід та продовжує:

- Через нашестя немитих білих гунів з повстяних наметів, освіченим людям мого квітучого королівства довелося тікати та шукати собі патронів серед сусідніх царів. Мені пощастило завести знайомства серед піфагорійців — вони допомогли отримати в бюрократії усі потрібні дозволи, аби я й далі міг займатися ремеслом.

Велет підносить долонь до перенісся та задивляється на хмари.

- Дійсно пощастило, я б теж хотів детальніше роздивитися небесний океан. Особливо Контингентність.

Іноземець хапає співрозмовника за плече, та штурхає.

- Не варто, дурню!

Сивочолий роздратовано змахує ціпку хватку, ніби це пилинка, та питає:

- Невже ти віриш у казки?

Прикраси на жіночому головному уборі заходяться стинатися і привітно дзвеніти від всебічної тряски.

- То правда.

- Ага, сам подивився?

Голос астронома стає тихим і сумним.

- Якби. Одного разу я забув заперти обсерваторію. Мій служка, дурник, теж не вірив у перестороги. Він зняв запобіжники та направив телескоп до цього скупчення неможливих образів.

Вони надовго замовкають, а друга фігура трохи сповільнює хід.

- То що з ним сталося?

- Зійшов з розуму. Почав верещати, ніби від агонії. Намагався знищити майстерню і себе. Проте він дуже скоро втратив можливість відрізняти дійсність від... 

Астроном ненадовго замовкає і невпевнено продовжує:

- Від давно забутих кошмарів із найглибших закутків душі, певно. А з тим втратив і дієспроможність.

- А далі?

- Не важливо.

Дір киває та питає:

- Ну добре. Тільки одного не розумію, нащо тобі дозволили дивитися у зоряне небо? Який автократу з того зиск?

Тендітна фігура спиняється, декілька разів здригається та шарить руками під подолами сукні. Астроном врешті переможно сіпає плечима та витягає назустріч сонцю велику золотисту сферу, сплетену з тонких дисків, шестерень та круглих кілець. Її блиск зливається з опуклими куполами на розкішних палацах та строгих будівлях візантійської бюрократії, а також з вказівною стріхою храму Феба.

- Аби я міг створювати астролябії.

Ветеран байдуже знизує плечима і тягне співрозмовника за собою.

- Це мені теж ні про що не каже.

Астроном ховає надскладний скарб назад у подоли плаття і каже:

- Астролябія — це машина, у якій закута мапа навколишнього небесного океану! Вона дозволяє мандрівникам орієнтуватися по зіркам, дізнаватися власне розташування і час. Та ще безліч усього. Проте наразі мене більше всього турбує наш напрям.

Дір оглядається і тихо відповідає:

- Ми маємо перебратися на інший берег Данапру, а для цього треба подолати єдину переправу. Саме навколо неї князь Кий піввіку назад звів місто, аби збирати з торгових возів та кораблів податок і забезпечити безпеку в околицях. Не перевозі й до прибуття візантійців було не проштовхнутися від сторожі, а зараз — хоч вішайся.

Старий вояка знімає з плеча велику похідну торбу.

- Вони можуть перевіряти речі, тож краще позбутися твоєї книги. Вона занадто підозріла.

- Нізащо! Там інструкції по створенню та експлуатації астролябій, з моїми правками і помітками. Вважай все моє життя!

- Добре. Тоді дай хоча б викину цей кумедний ковпак.

Тендітні руки знов перехрещуються, на згадку про стражденного ченця.

- Це пам’ять про доньку!

Він тихо додає:

- Краще вже книгу.

Дір роздратовано ричить, але нічого не відповідає, лише підхоплює сумку і пришвидшує ходу. Астроном невдовзі знову питає:

- Перейдемо ріку, а далі що?

- Будемо петляти під змієвими валами, аж до Холодного яру. Сподіваюся, Козьма знову запив та відлежується, замість вчасно плисти до Анатолії.