РОЗДІЛ 56. ВЕЛИКЕ ПРИБИРАННЯ ТА УРОКИ ДОМОВИКОВОЇ МАГІЇ

Артем ледь переступив поріг квартири, як відчув, що вдома панує якась дивна атмосфера. Зазвичай у нього було... ну, скажімо так, «творче безладдя». Тепер же все було інакше.

Боркотун вискочив із наплічника, як корок із пляшки, і почав носитися кімнатою з такою швидкістю, що за ним тягнувся шлейф із пилинок.

— Це що за розруха?! — верещав він, тицяючи пальцем на стос зошитів, що ледь не завалив кут столу. — Ти тут живеш чи в сміттєвому баку? Як ти збираєшся знайти свій рід, якщо в тебе на столі — апокаліпсис?!

Він схопив книжку, яку Артем кинув на підлогу, і демонстративно поклав її на полицю — саме туди, де їй і було місце.

— Слухай, Боркотуне, я втомлений після школи, вчитель на мене косо дивився, а ти...

— Ти втомився? — домовик зупинився посеред кімнати, вп’явшись руками в боки. — А твоя прабабуся Ганна не втомлювалася? Вона тримала господарство, виховувала дітей, вишивала долі й при цьому в домі було чисто, як у церкві! Родова енергетика — це не тільки папірці, це простір навколо тебе. Якщо ти не поважаєш свій дім, дім не поважає тебе!

Боркотун почав «керувати» прибиранням. Він не просто змушував Артема розкладати речі. Він вчив його «розстановці сил».

— Оцю річ — сюди, — бурмотів він, вказуючи на стару батькову світлину. — Вона має бути на рівні твоїх очей, щоб ти щоранку бачив, чиї очі на тебе дивляться. А оце — геть! — він вказав на якийсь рекламний флаєр. — Це «сміттєвий код», він тільки краде твій час і сили.

Артем сам не зрозумів, як через годину кімната змінилася. Він ніби «перепрошив» свій простір. Коли все стало на свої місця, він раптом відчув, що в голові стало легше.

— Ну, нарешті, — Боркотун нарешті сів на край підвіконня і склав руки на животі. — Тепер, коли тут знову пахне порядком, можна і до справи. Дивись, — він простягнув свою тонку руку до шафи, де Артем зберігав старі речі. — Там, за задньою стінкою, є ще один сховок. Твої предки завжди ховали «коріння» у найвіддаленіших кутках.

Артем відсунув шафу і, справді, побачив невелику нішу в стіні, заклеєну старими газетами.

— Вчися, — повчав Боркотун. — Порядок — це не просто чистота. Це вміння відсікати зайве, щоб бачити головне. Якщо в домі хаос — ти ніколи не побачиш ниточку, яка веде до твого роду.

Артем відчув, як серце калатає від передчуття знахідки. Він зрозумів: Боркотун не просто буркотун, він — його персональний тренер з виживання і пошуку істини.

Артем обережно, міліметр за міліметром, відсунув стару газету, що закривала отвір у стіні. Там, у вузькій ніші, лежав предмет, загорнутий у цупку вовняну тканину. Боркотун, який до цього моменту не замовкав ні на секунду, раптом притих. Його вуха притиснулися до голови, а погляд став напруженим.

— Отже, все-таки сховали... — прошепотів він так тихо, що Артем ледь розчув. — Я думав, це байки старих домовиків.

Артем витягнув пакунок. Тканина розсипалася під пальцями від часу, як порох. Всередині лежав не старий щоденник і не срібний оберіг. Це був астролябічний пристрій, але не з бронзи, як у музеях, а з якогось чорного металу, що холодив долоню, попри тепле повітря в кімнаті. На ньому були викарбувані не відомі Артему знаки, а дивні, ламані лінії, що нагадували карту зоряного неба, якої не існувало в жодному підручнику астрономії.

— Що це? — Артем відчув, як у нього перехопило подих. — Мої предки були селянами-козаками... Звідки в них річ, яка виглядає як деталь інопланетного корабля?

Боркотун зіскочив на підлогу, обережно підійшов до предмета і торкнувся його кінчиком пальця. Метал ледь помітно гукнув у відповідь, як струна.

— Селяни? — Боркотун іронічно вигнув брову. — Твій рід був набагато складнішим, ніж ти собі вигадав у своєму «дереві». Твої пращури не просто землю орали. Вони були тими, хто... ну, скажімо так, «ставив латки» на тканині світу, коли вона рвалася.

— Тобто, вони були... ремонтниками реальності? — Артем здивовано подивився на домовика.

— Не називай це так, звучить як сантехніка, — відрізав Боркотун. — Вони були тими, хто бачив структуру речей. І цей пристрій — не для прикраси. Він показує «вузли». Вузли, де історія роду перетинається з чимось, що не належить нашому світу.

Артем підніс пристрій до очей. У центрі, де мала бути стрілка, було порожнечу, всередині якої щось оберталося — крихітна, яскрава іскорка. Вона повільно рухалася, вказуючи прямо на... настінний годинник у кімнаті Артема.

— Чому він показує на годинник? — Артем відчув, як по спині поповзли мурахи.

— Бо твій час добігає кінця, — пробурчав Боркотун. — Не в тому сенсі, що ти помреш, не лякайся. Просто завтра, рівно о 12-й, почнеться «коридор». І якщо ти не знайдеш у дереві роду тих, хто відповідав за «виправлення помилок», цей пристрій перестане працювати назавжди.

Артем подивився на своє Дерево на столі. Звичайні імена — Остап, Данило — раптом здалися йому лише «фасадом». Він зрозумів, що пошук родоводу — це не просто розвага, це розслідування, де на кону стоїть щось набагато більше, ніж просто історія його прізвища.

— Боркотуне, — Артем серйозно глянув на домовика. — Ти знав про це весь час?

— Я був лише охоронцем дому, — Боркотун вперше виглядав не сердитим, а втомленим. — Я зберігав те, що мені доручили. Але ключ до розгадки був у тебе в руках від самого початку. Просто ти був занадто зайнятий розкиданням шкарпеток, щоб його побачити.

Артем зрозумів: йому доведеться перерити весь рід заново. Але тепер він шукав не просто імена. Він шукав тих, хто мав «доступ» до глибинних механізмів часу.

💡 Словничок на полях:

• Астролябічний пристрій — артефакт, що виходить за межі звичного розуміння історії роду. Вказує на «вузли» — місця, де світ людей межує з чимось іншим.

• «Тканина світу» — метафора реальності, яку іноді потрібно підтримувати або «лагодити», щоб вона не розсипалася.

• «Вузли» — точки перетину особистої історії з чимось глобальним. Артем вчиться бачити їх за допомогою старої астролябії.