РОЗДІЛ 55. НІЧНИЙ ГОСТЬ, АБО ЧОМУ ВАРТО СТАВИТИ НА СИГНАЛІЗАЦІЮ

Артем повернувся додому після архіву «розбитий», але щасливий. Він розклав свій наплічник, обережно поклав зошит з чернетками-павутинками на стіл і впав у ліжко. Заснув миттєво, не встигнувши навіть вимкнути лампу.

Серед ночі його розбудив дивний звук: хтось не просто шурхотів, а голосно зітхав, кректовіти і сердито бубнів прямо у нього над вухом.

— Ну що за люди... — бурчав тонкий, писклявий голос. — В архіві — пил, у зошитах — безлад, а під ліжком — знову шкарпетка самотня валяється! Ніякої поваги до родинного простору!

Артем заплющив міцніше очі і завмер. 

Він розплющив очі й побачив, що на його робочому столі, прямо посеред розкладених архівних виписок, сидить хтось маленький. Він був одягнений у просту сіру сорочку, виткану з домашнього пилу та спогадів. Жодних кажанячих вух чи безглуздих борід — звичайний, дещо суворий чоловічок із обличчям, що нагадувало стару кору дуба.

Він перебирав папери своїми швидкими, як у годинникаря, пальцями й голосно, на весь голос, буркотів собі під ніс:

— Ну, хто ж так архівні справи впорядковує? Хто? Спершу треба фонди дивитися, а він одразу в метрики лізе! Розумник знайшовся... Очі в нього, бачте, сльозяться! А в мої часи писарі по три доби не спали, і нічого, не жалілися!

Артем завмер. Він відчув, як у нього від страху перехопило подих. Це був не злодій, ні. Це був... Домовик. Справжній.

— Ти... ти хто такий? — прохрипів Артем, намагаючись не звалитися з ліжка.

Домовик підняв на нього погляд, примружився і клацнув пальцями. Одна з папок, яку Артем уже роздивлявся, раптом розкрилася саме на тій сторінці, де було прізвище його прадіда.

— Хто я? Я той, хто тут наводить лад, поки ти спиш, як сурок! Я — твій Домовик, Боркотун. І я тобі кажу: ти пропустив запис про народження! Треба було дивитися не в «Сповідних», а в «Книгах про шлюб» за 1888 рік, бо твій предок там підписався як свідок!

— Але я там дивився! — обурився Артем.

— Дивився, але не бачив! — Боркотун підскочив, і його очі блиснули, наче два вуглинки. — Ти шукаєш цифри, а треба шукати руку людини! Дивись на почерк! Той, хто підписував, був лівшою, тому літери нахилені в інший бік. Ну ти й горе-дослідник...

Боркотун знову заліз у куток, де було найтемніше, і звідти продовжував буркотіти, критикуючи кожну Артемову помилку.

Артем лежав у ліжку, не зводячи очей із кутка. Страх поступово змінився цікавістю. Цей буркотун знав усе. Він був тим самим «архівним сканером», про якого Артем навіть мріяти не міг.

— Слухай, Боркотуне, — обережно почав хлопець. — Якщо ти так добре знаєш, де що лежить... може, допоможеш мені скласти справжнє дерево?

— Допоможу, — пробурчав із кутка домовик. — Але тільки якщо ти перестанеш робити такі дурні пропуски в іменах! І перестань кидати шкарпетки де попало, це дуже погано впливає на родову енергетику!

Цієї ночі Артем не спав. Він сидів біля столу, а Боркотун, іноді виходячи з тіні, пальцем вказував, який документ брати, яку справу просити в архіві й на що звертати увагу.

А під ранок, коли перші промені сонця торкнулися підлоги, до Артема прийшов сон. Він знову побачив Міжлісся. Тієї ж спокійної атмосфери, де Баба Параска мовчки сиділа біля вогню. Вона не говорила нічого, тільки кивнула йому, ніби схвалюючи присутність нового «помічника». Коли Артем розплющив очі, він знав — він не сам.

Артем сидів на уроці історії, але замість того, щоб слухати вчителя, він намагався не впустити наплічник під парту. Усередині щось шкрябалося і голосно зітхало.

— Ну що за шкільна програма? — лунав тонкий, вередливий голос прямо з глибини сумки. — Хто це писав? Де деталі? Де імена свідків? Це не історія, це якийсь «переказ по верхах»! Дай-но мені сюди олівець, я на полях виправлю, як усе було насправді!

Артем притиснув руку до наплічника, щоб хоч якось заглушити цей монолог. Поруч Зоряна, яка сиділа за сусідньою партою, нахилилася до нього.

— Чуєш, — прошепотіла вона, — твоя сумка сьогодні якась дуже балакуча. Ти там що, радіо сховав?

Артем зітхнув і нахилився ближче:

— Це не радіо. Це... скажімо так, новий «архівний консультант». Домовик. Боркотун.

— Домовик?! — Зоряна ледь не впустила ручку. — Ти серйозно? У тебе в наплічнику живе справжній дух дому? І він що, історію коментує?

— Він критикує все підряд, — Артем ледь не плакав від розпачу. — Він розбудив мене вночі й змусив переглядати всі виписки за 1888 рік. Він каже, що я шукаю не там, бо мій прадід підписався як свідок, а я дивився лише списки народжених.

Зоряна зацікавлено витріщилася на сумку.

— Слухай, це ж круто! Він же може знати про твій рід стільки, скільки жоден архів не видасть! Я хочу з ним познайомитися.

— Ти здуріла? — Артем округлив очі. — Він зараз не в настрої. Він цілий ранок бурчить, що я нерівно поклав зошит і що в мене в наплічнику крихти від вчорашньої перепічки — це «неповага до родинного коду».

— Мені байдуже, що він бурчить, — відрізала Зоряна. — Дай мені з ним поговорити. Може, він знає щось і про моїх предків? Домовики ж часто знають не лише про свій дім, а й про сусідів!

На перерві вони забилися в куток шкільної їдальні. Артем обережно поставив наплічник на стіл і трохи прочинив блискавку.

— Боркотуне? Ти тут?

— Звісно, я тут! — голос домовика пролунав так чітко, що Зоряна здригнулася. — А де мені ще бути? У цьому вашому навчальному закладі стільки безладу, що я вже ледве стримуюся, щоб не піти й не переставити всі ваші підручники за алфавітом!

Зоряна обережно зазирнула в сумку:

— Привіт, Боркотуне. Я Зоряна, подруга Артема. Слухай, а ти справді знаєш про всіх предків у нашому районі?

Боркотун висунув носа (ні, справді ніс, а не морду!), оглянув Зоряну і зневажливо пирхнув:

— «Привіт». Яке коротке слово. Не те що в 19-му столітті — за одне вітання можна було дізнатися про всю родовідну лінію! Але, так, я багато чого бачив. Твої предки, дівчино, були з тими, хто тримав оборону на Подолі, коли інші ховалися. Але це історія не для їдальні. Тут занадто багато «шуму» від ваших гаджетів!