РОЗДІЛ 51. КОННЕКТ З ПОДОЛОМ ТА ЦИФРОВИЙ ВИБУХ

Артем вивалився з важких дверей архіву, наче з порталу в інший вимір. Сонце на Солом’янці вже котилося до горизонту, фарбуючи київські багатоповерхівки в колір старої міді. У наплічнику лежав той самий сувій ватману, але тепер він здавався важчим за штангу в спортзалі.

Його телефон пискнув — 1% заряду. Але Артема це навіть не налякало.

— Ну давай, здохни, — усміхнувся він гаджету. — У мене тепер є «павербанк», якому триста років.

Він дістав золоту флешку-калину і просто приклав її до екрана. Тієї ж миті телефон не просто зарядився — він видав таку яскраву спалах, що перехожі на зупинці зажмурилися. На екрані замість стандартного меню з’явився герб — ті самі перехрещені шаблі й блискавка, які він знайшов у компутах.

Зустріч біля Сагайдачного

За п’ятнадцять хвилин Артем уже вискакував з метро на Контрактовій. Зоряна стояла біля пам'ятника Сагайдачному, нервово крутячи на пальці пасму волосся.

— Ти де пропадав?! — вигукнула вона, помітивши його. — Я вже думала, тебе паперова моль з'їла!
 

Артем не сказав ні слова. Він просто розгорнув свій ватман прямо на парапеті. Зоряна замовкла на півслові.

— Ого... — прошепотіла вона, проводячи пальцем по лініях. — Це що, справжнє? Ти реально розкопав Ворону-Характерника?

— Це не просто імена, Зоряно, — Артем випрямився, і його лівий кросівок знову почав пульсувати червоним. — Це бекап пам'яті. Поки я малював ці гілки, я відчув, як у мені прокидається щось... наче я все життя ходив на «мінімалках», а тепер мені розблокували повну версію.

Артем ішов вечірнім Києвом, але місто більше не здавалося йому набором випадкових вулиць та забігайлівок. Кожна будівля, кожен старий каштан тепер мали для нього «метадані». Він бачив не просто асфальт, а шари часу, по яких ходили його предки.

У наплічнику лежав сувій — результат його 50-сторінкової битви з пилом. Це був не просто малюнок. Це був сценарій його життя, який він нарешті прочитав.

Момент тиші на Пейзажці

Артем не поїхав одразу додому. Він піднявся на Пейзажну алею і сів на лаву, розклавши ватман на колінах. Сонце вже сіло, і над містом запалилися перші вогні, але Дерево на папері почало випромінювати власне, м’яке світло.

— Ну що, рідні... — прошепотів він, торкаючись імені Остапа. — Тепер ви не в теках. Тепер ви тут.

Він дістав телефон і відкрив свої нотатки. Він зрозумів, що має записати це так, щоб інші — такі ж цифрові підлітки, як він — зрозуміли, навіщо цей весь «геморой» з архівами.

Нотатка Артема: «Чому Дерево — це не для вчительки історії»

*«Записуйте, пацани і дівчата. Я думав, що Дерево — це просто схема. Але виявилося, що це архітектура твоєї впевненості.

1. Поки ти не знаєш, хто твій прадід, ти як софт без ліцензії. Вроде працюєш, але постійно вискакують помилки.

2. Кожне знайдене ім’я — це +10 до захисту від чужого впливу. Коли ти знаєш, що твій рід вижив у голод і війни, тебе вже не так легко залякати якимось хейтом у коментах.

3. Це реально магічно. Ти вписуєш ім'я — і в тебе змінюється постава. Ти більше не "ніхто", ти — продовження сили».*

Магія «Перепрошивки»

Раптом ватман у його руках почав ставати прозорим. Імена — Данило, Ганна, Степан, Остап — почали відриватися від паперу золотистими нитками. Вони не зникали, вони всмоктувалися прямо в кінчики пальців Артема.

Це була інсталяція.

Артем відчув дивний холод у грудях, який швидко змінився жаром. Його лівий кросівок спалахнув так, що трава навколо підсвітилася червоним. У голові пролетіли сотні облич. Він бачив усмішку Баби Параски, він бачив суворий погляд козака Степана, він бачив втомлені, але добрі очі прадіда-коваля.

Артем ішов повз фонтан «Самсон», і йому здалося, що лев на пам’ятнику якось занадто підозріло на нього глипнув.

— Тільки не кажи, що ти теж хочеш перевірити мій родовід, — бурмотів Артем, поправляючи наплічник. — У мене сьогодні прийомні години закінчилися ще в архіві.

Він сів на край фонтану, дістав пляшку води і зробив ковток. Раптом повітря навколо завібрувало, наче хтось поруч увімкнув гігантський сабвуфер, але без музики. З-за колони вистрибнув дрібний, схожий на облізлого кота з антенами замість вух, дух. Він почав верещати так, наче йому наступили на всі лапи одночасно.

— А-а-а! Спізнився! Не записав! Прогавив! — верещав дух, намагаючись смикнути Артема за шнурок кросівка.

Артем спокійно подивився на нього. Після п’яти годин читання почерку 19-го століття цей «Верескун» здавався йому просто набридливою мухою.

— Слухай, Верескуне, — сказав Артем, навіть не підвищуючи голосу. — Якщо ти зараз не завалиш, я дістану медіатор Момая і налаштую тебе на частоту ультразвукового відлякувача для гризунів. Зрозумів?

Дух миттєво заткнувся, кліпнув банькатими очима і розчинився в повітрі, залишивши після себе слабкий запах паленої пластмаси. Артем лише посміхнувся. Баба Параска була права: коли ти знаєш, хто твої предки, всяка дрібна нечисть боїться тебе більше, ніж ти її.

Тут з темряви провулка вийшла Зоряна. Вона виглядала так, наче щойно намагалася зупинити потяг голими руками, але настрій у неї був бойовий.

— Ну що, «архівний черв'як», — засміялася вона, сідаючи поруч. — Бачила, як ти того Верескуна відшив. Непогано. Раніше ти б від нього три квартали біг. Що, коріння додало ваги в кросівках?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки, — відповів Артем. — Там у моєму роду такі персонажі були... Коротше, якщо я почну про кожного розповідати, у нас ніч закінчиться раніше, ніж я дійду до прапрадіда.

Артем подивився на Зоряну і раптом зрозумів: йому не хочеться нічого доводити. Він просто знає. І це відчуття було крутішим за будь-який переможний стрім.

💡 СЛОВНИЧОК ЦІКАВИХ ФРАЗ

• Павербанк на 300 років — жартівлива назва родової сили, яка дає енергію навіть тоді, коли техніка підводить.

• Стиль Забуття — магічний вірус, що змушує людей забувати свою історію та ставати байдужими «манекенами».