Артем стояв у холі архіву вже десять хвилин, просто розглядаючи свої кросівки. Велична будівля тиснула на плечі. Тут не було неонових вивісок «Start Game» чи підказок «Click here». Тут панувала тиша, яка здавалася важчою за бетон.
Коли він нарешті наважився підійти до столу реєстрації, його зустрів не штучний інтелект, а пані Орися. Вона повільно відірвала погляд від якоїсь пожовклої картки.
— Ви до кого, юначе? — запитала вона так, наче Артем був інопланетянином, що випадково приземлився в її затишному паперовому королівстві.
— Я... я хочу знайти свій рід, — видавив Артем. — Створити Дерево.
— Ох, — Орися зняла окуляри. — «Створити дерево». Це звучить красиво. Але чи готовий ти стати садівником, у якого руки будуть не в землі, а в чорнилі та пилу? Ти знаєш, що родовід — це не картинка в інтернеті? Це тисячі годин мовчання.
Артем кивнув, хоча всередині в нього все стислося.
Школа терпіння: з чого починати, коли немає нічого
Пані Орися зітхнула і дістала чистий бланк.
— Слухай мене уважно, Характернику-початківцю. Бо те, що ти зараз почуєш, — це твій перший «код доступу».
Вона почала пояснювати так повільно, наче вбивала цвяхи в пам'ять:
• Крок перший: «Допит родичів». — Ти вже поговорив з мамою? — запитала вона.
— Ну, вона сказала про прадіда Остапа з-під Полтави... — почав Артем.
— Замало! — перебила Орися. — Ти маєш випитати кожну дрібницю. Де жили? Як звали братів? Яке було прізвище бабусі до заміжжя? Це називається «збір вихідних даних». Без цього ти в архіві — як капітан без компаса в тумані. Ти маєш записати все, навіть легенди. Хтось каже, що прадід був багатієм? Запиши. Кажуть, що втік від війни? Запиши. Кожна казка може бути зашифрованим фактом.
• Крок другий: «Географічна пастка». — «Під Полтавою» — це сотні сіл, — вела далі Орися, водячи пальцем по старій карті. — Тобі треба знайти конкретну назву. Бо кожне село належало до певної церкви. А саме в церквах велися ті самі Метричні книги, про які ти чув. Якщо помилишся на п'ять кілометрів — потрапиш у чужий рід. Це як ввести неправильну IP-адресу. Зв'язку не буде.
• Крок третій: «Вимога». Вона просунула Артему аркуш паперу.
— Це «Вимога». Твій офіційний запит до держави. Тут ти маєш чітко написати: які роки тебе цікавлять і яке прізвище. Якщо напишеш «усіх Вороненків» — тебе виженуть, бо таких папок тут кілометри. Треба звужувати коло. Починай від себе і йди назад. Від сина до батька, від батька до діда. Ніколи не стрибай через покоління, бо зламаєш «логічний ланцюг».
Перша зустріч з «Чудовиськом»
Коли Артем нарешті отримав дозвіл зайти до читальної зали, йому принесли перший опис справ. Це був товстий зошит, де від руки були переписані назви папок, що зберігаються в сховищі.
Артем сів за стіл. Навколо сиділи серйозні люди з лупами. Хтось тихо плакав над знайденим записом, хтось сердито гортав сторінки.
Він відкрив опис. Його очі розбіглися.
«Фонд 127. Опис 1012. Справа 345...» Числа, числа, числа. Це було схоже на нескінченний потік коду, який неможливо прочитати без дешифратора.
— Ну і як мені тут знайти своє село? — пробурмотів він.
Він почав гортати. Одна сторінка, десята, сота. Прізвища миготіли перед очима: Коваленки, Бондарі, Шевченки... Його пальці почали німіти. Він зрозумів: архів — це перевірка на те, наскільки сильно ти хочеш знати правду. Якщо ти здасися через годину — ти не вартий свого коріння.
Артем згадав, як у Міжсвітті він бився з монстрами. Там треба було махати мечем, а тут — треба було тримати увагу. Це була битва з власною нудьгою та неуважністю.
Раптом він побачив назву: «Миколаївська церква села Великі Солонці».
Серце Артема тьохнуло. Мама згадувала про Солонці!
Він тремтячою рукою записав номер справи. Це була його перша маленька перемога. Але він ще не знав, що коли йому винесуть цю справу, він зіткнеться з новою проблемою — мовою предків, яка за сто років змінилася до невпізнаваності.
Артем сидів за широким дубовим столом, який, здавалося, пам’ятав ще часи козацтва. Перед ним лежала та сама справа №345 — метрична книга села Великі Солонці. Пані Орися принесла її на спеціальній м’якій підставці, наче це був не старий зошит, а корона гетьмана.
— Дивись, юначе, — прошепотіла вона, відходячи. — Тут записані долі. Не гортай швидко. Папір має відчути твоє поважне ставлення.
Артем обережно торкнувся обкладинки. Вона була прохолодна і трохи шорстка. Коли він відкрив першу сторінку, йому в обличчя дихнуло сумішшю озону, воску та дуже старого часу. Це був запах історії.
Перші пів години Артем просто дивився на текст. Те, що він побачив, шокувало його більше, ніж будь-який збій системи. Замість звичних літер на папері танцювали дивні «гачки», «хвостики» та «петельки». Чорнило місцями вицвіло до рудого кольору, а подекуди розпливлося від вологи.
— Це неможливо... — пробурмотів він. — Тут же нічого не зрозуміло!
Він дістав свій смартфон, за звичкою хотів відкрити перекладач, але медіатор Момая в кишені раптом ледь помітно кольнув його теплом. Артем згадав: у Міжсвітті магія працювала тоді, коли він вмикав серце, а не Wi-Fi.
Він відклав телефон. Примружився. Почав роздивлятися не цілі слова, а окремі літери.
• Порада Артема №1 для дітей: «Якщо не розумієш слова — шукай знайомі літери. Буква "А" сто років тому виглядала майже так само. Буква "М" часто мала довгий хвостик. Це як розгадувати ребус. Не поспішай, дай очам звикнути до чужого почерку».
Артем почав повільно вести пальцем по рядку.
«Тысяча восемьсот девяносто второй годъ...»
— О! — Артем ледь не підскочив. — Перша дата! 1892-й!
Але далі знову пішов «туман». Замість імен він бачив суцільні каракулі. Хлопець відчув, як накочується роздратування. Йому хотілося закрити цю книгу, вибігти з архіву і просто завантажити якусь гру, де все зрозуміло.