РОЗДІЛ47. ПОРОЖНІ КЛІТИНКИ

Артем розклав на підлозі своєї кімнати величезний аркуш ватману. Поруч лежав рушник Мотрі, який тепер служив йому не просто оберегом, а підкладкою під лікті. Навколо — старі альбоми, пожовклі листи та флешка-калина.

Він намалював перше коло в самому низу. «Я — Артем».

Від нього вгору пішли дві лінії: «Мама» і «Тато».

А далі... далі почалася «мертва зона».

— Ну, дідуся Івана я знаю, — бурмотів Артем, виводячи літери. — А хто була його мати? Мамо!

Мама зазирнула в кімнату, тримаючи в руках телефон.

— Ой, Артемчику, це було так давно... Здається, бабуся Олена казала про якусь Параску з-під Чернігова. Чи то з-під Полтави? Зачекай, я зараз зателефоную тітці Любі, вона точно щось плутає, але пам’ятає більше.

Артем зітхнув. Кожна нова гілка на його дереві вимагала справжнього детективного розслідування. Він відкрив ноутбук і вставив золоту флешку. Екран на мить став яскраво-червоним, а потім видав повідомлення:
 

ДОСТУП ЗАБЛОКОВАНО. ДЛЯ РОЗБЛОКУВАННЯ ГІЛКИ "ПРАДІДИ" ПОТРІБЕН ВЕРБАЛЬНИЙ КЛЮЧ АБО ПРЯМИЙ ПІДТВЕРДЖЕНИЙ СПОГАД.
 

— Та ви знущаєтесь! — вигукнув хлопець, кидаючи олівець на підлогу. — Навіть магічний девайс вимагає від мене те, чого я не знаю!
 

Минуло три дні. Артем перетворив свою кімнату на штаб-квартиру. Він не виходив гуляти , не зідзвонювався із Зоряною, він не грав у ігри. Він шукав...,

Він зрозумів: дерево не росте, бо в ньому є дірки. Його прадід по батьковій лінії зник у сорокових роках. Жодного фото. Жодного запису в реєстрах, які він намагався зламати за допомогою своїх хакерських навичок.

— Якщо я не знайду його ім'я, — прошепотів Артем, дивлячись на порожнє місце на ватмані, — моє дерево просто засохне. Я буду «характерником без фундаменту».

Він торкнувся медіатора Момая. Той відгукнувся слабким, сумним звуком струни.

— Ти теж це відчуваєш, так? — запитав він у медіатора. — Це не просто малювання. Це як відновлення пошкодженого файлу на жорсткому диску історії. Кожна порожня клітинка — це людина, яка дивиться на мене з того боку і чекає, поки я її згадаю.

Артем знову взяв олівець. Його пальці були в графіті, очі пекли від безсоння. Він зрозумів: легких 100% заряду більше не буде. Тепер кожен відсоток пам’яті треба було вигризати в часу.