Світло вибухнуло востаннє і розсипалося на тисячі дрібних іскор, які миттєво згасли. Артем відчув під ногами не м’який степ, а твердий, натертий воском паркет. У носі знову закрутило від знайомого аромату вічності — суміші пилу, лаку та старовини.
Він стояв посеред зали Історичного музею. Рука все ще була простягнута до вітрини, але тепер він не намагався перелізти через оксамитову стрічку. Він просто стояв, дихаючи глибоко й рівно, як вчив Мовчун.
Жива історія
Поруч Зоряна різко видихнула і поправила рюкзак. Її вишиванка з чорними птахами більше не світилася, але тепер Артем бачив кожну ниточку, кожен вузлик — він знав, що ці птахи вміють літати.
На масивному дубовому столі під скляним куполом стояв Глечик Часу. Він був цілим. Але тепер, придивившись, Артем побачив те, чого не помічав раніше: тонкі золоті прожилки, що мерехтіли в глибині кераміки. Глечик пам’ятав усе.
З кутка зали почулося знайоме човгання. До них закотився пан Паляниця. Він спокійно поправив окуляри, які чомусь дивно зблиснули, і хитро глянув на Артема.
— Ну що, молодий чоловіче? — пропищав він, витираючи хустинкою лисину. — Провітрили мізки? Чи, може, вам знову хочеться «антиспіранту»... ой, антикваріату на міцність перевірити?
Артем усміхнувся — спокійно і щиро.
— Ні, пане Паляниця. Я тепер знаю: те, що розбите, склеїти можна, але краще берегти цілим із самого початку.
Екскурсовод задоволено хмикнув:
— Отож-бо й воно. Код доступу знайдено, сесію закрито. Ідіть уже, ваші однокласники там на вулиці ніяк не зрозуміють, чому ви так довго «зависли» перед одним горщиком.
Перший справжній пост
Вони вийшли на ґанок музею. Сонце Києва сліпило очі, машини гули, а десь неподалік дзвони Софії відбивали ритм, який Артем тепер впізнав би з тисячі. Це був той самий біт, що він чув у степу.
Хлопець дістав свій телефон. Екран засвітився миттєво — 100% заряду. Артем відкрив камеру.
— Гей, Зоряно! — покликав він. — Давай фото.
Вона вже хотіла звично закотити очі, але побачила його погляд — у ньому не було бажання «хайпанути». Він дивився на неї як на справжнього друга. Дівчина підійшла і стала поруч.
Артем зробив знімок. На екрані вони виглядали інакше: серйозніші, старші, а в кутку кадру, у відображенні музейного вікна, на мить здалося, ніби промайнула тінь високого козака з довгими вусами та блиснуло срібне дзеркало.
Артем відкрив свій профіль у соцмережі. Він видалив останній глузливий коментар під фото Зоряни. Натомість виклав нову світлину з коротким підписом:
«Пам'ять — це не те, що в музеї. Пам'ять — це те, що в тобі. Мій Код активовано.»
Коли Артем уже стояв на музейних сходах, він мимоволі торкнувся своїх кишень, відчуваючи дивну приємну вагу — матеріальні докази того, що Міжсвіття не було просто витвором його уяви.
У правій кишені лежала золота флешка у формі калинового грона — Цифровий Оберіг від Кузі-Тайма, що тепер зберігав не просто гігабайти даних, а недоторканну пам’ять його роду. Поруч пальці намацали суху дубову гілочку — Навігатор Коріння від Лісовика, яка вже почала ледь помітно вібрувати, вказуючи напрямок до дідусевого будинку. У лівій кишені ховався дерев’яний медіатор Момая, від якого розходилося ледь відчутне тепло козацького багаття, а на самому дні лежала маленька керамічна баночка з Живицею Надії — подарунок Ядвіги, здатний склеїти не лише глечик, а й будь-яку розбиту дружбу. І, звісно, його лівий кросівок — тепер не просто взуття, а справжній артефакт із магічною вишивкою, що робила кожен крок впевненим і легким. Артем зрозумів: він повернувся не з пустими руками, а з цілим арсеналом знань та інструментів, щоб побудувати своє майбутнє на міцному фундаменті минулого.
Артем на мить зупинився біля виходу з музею. Він витягнув з наплічника рушник Мотрі. Тепер, у звичайному денному світлі, він виглядав просто як гарна стародавня річ, але Артем відчував — рушник все ще «гріє» напрямок. Поруч лежала золота калина, яка тепер була його головним «гаджетом».
— Артеме, ти знову застряг у текстурах? — Зоряна гукнула його знизу, примружившись на сонці.
— Ні, — Артем обережно склав рушник. — Просто перевіряю, чи всі «драйвери» на місці. Мотря казала, що рушник доведе додому. А в мене вдома — дідусь, альбом і купа нерозказаних історій.
Він впевнено рушив униз.
Він знав: тепер, коли він прийде додому, він не кине телефон на зарядку, а спершу покладе цей рушник на стіл, а зверху — гроно калини. Це буде його власний вівтар пам'яті, його «точка доступу» до того, ким він є насправді.
Артем відчинив двері квартири ключем, який тепер здавався йому не просто шматком металу, а інструментом, що відмикає його власну фортецю. У коридорі пахло так само, як і вранці — ваніллю та домашніми сирниками, але тепер цей запах не здавався хлопцю «нудним побутом». Він здавався йому найсолодшим ароматом у світі.
Мама стояла на кухні, спиною до нього. Вона все ще була в тому самому фартуху, і її плечі здавалися трохи втомленими.
— О, Артемчику, ти вже повернувся? — вона повернулася, витираючи руки об рушник. — Як екскурсія? Знову скажеш, що «повний відстій» і «черепки»?
Артем мовчав. Він повільно зняв наплічник і поставив його на стіл. Мама здивовано підняла брови, помітивши його лівий кросівок — білосніжний, з дивною червоною вишивкою, що наче пульсувала в променях вечірнього сонця.
— Мамо, — тихо почав він, і в його голосі більше не було того колючого роздратування. — Я був не правий. Ці «черепки»... вони живі. Вони тримають нас, щоб ми не розлетілися на атоми.
Рушник на столі
Артем обережно дістав із наплічника рушник баби Мотрі. Він розстелив його прямо на кухонному столі. Полотно лягло рівно, і червоні нитки на ньому раптом спалахнули теплим світлом.
— Звідки це в тебе? — мама підійшла ближче, її пальці тремтіли, коли вона торкнулася вишивки. — Це ж... це дуже схоже на рушник моєї бабусі, який загубився під час переїзду. Ті самі птахи...