Розділ 44. МИТНИЦЯ ЩИРОСТІ

Золотавий туман почав розсіюватися, відкриваючи знайомий двір пані Ягінської. Хатинка на курячих лапах сьогодні не присідала, а чинно стояла, наче витягнувшись за стрункою «струнко». На ґанку, поруч із відновленим Глечиком Часу, сиділа господиня. Вона вже не гортала срібне дзеркало — вона чекала.

Поруч із нею з’явився Непийпиво. Він виглядав спокійним, але в його погляді, спрямованому на Ягінську, було стільки світла, що Артем мимоволі відвів очі.

Останній звіт

— Ну що, мандрівники? — голос Ягінської пролунав чисто, без колишньої дратівливості. — Бачу, кросівки на місці, вишивка світиться, а в головах нарешті настав лад. Артеме, чи готовий ти активувати Глечик для повернення?

Артем підійшов до Глечика. Його золоті рубці-шрами ледь помітно пульсували.

— Готовий. Я зрозумів головне: Код Характерника — це не закляття. Це пам’ять про тих, хто був до тебе, і відповідальність за тих, хто буде після. Ягіно... пані Ягінська, дякую, що не перетворили мене на жабу в перший же день. Я б на вашому місці точно так зробив.

Ягінська ледь помітно всміхнулася:

— Не кажи «гоп», Артеме. Ти ще не знаєш, які іспити чекають на тебе в Києві. Там магії менше, а спокус — більше.

Визнання Зоряни

Вони зупинилися біля самого порога порталу. Зоряна мовчала всю дорогу від Рака-Неборака, але зараз вона раптом зупинила Артема, смикнувши його за край худі.

— Слухай, «гоженький»... — почала вона, і Артем напружився, чекаючи на чергову порцію сарказму. — Я хотіла сказати... Там, у Серверній Предків, коли ти почав свій реп-гопак... Це було не просто «нормально». Це було круто. Навіть Кузя-Тайм припинив оновлюватися від несподіванки. Ти... ти справді навчився поєднувати свій світ із нашим.

Вона швидко відвернулася, розглядаючи вишивку на своїх рукавах.

— І за русалок вибач. Я просто... я просто не хотіла, щоб ти залишився там черговим експонатом. Без тебе в класі було б занадто тихо і правильно. А це нудно.

Артем відчув, як у грудях стало тепло — значно тепліше, ніж від золотого Оберега.

— Дякую, Зоряно. Обіцяю: у Києві мій «біт» буде тільки про справжнє.

Котяча настанова

Пан Коцький потерся об ногу Артема, залишивши на джинсах кілька рудих ворсинок.

— Ну все, ви зараз тут розплачетеся, і Глечик заллє солоними сльозами, — промуркотів кіт. — Артеме, затям: у твоєму смартфоні мільйон контактів, але справжніх імен — одиниці. Бережи їх. І якщо колись заведеш кота — назви його Бароном. Хоча б для мого его.

— Обов'язково, Бароне Коцький, — серйозно відповів Артем.

Повернення

Непийпиво підійшов до хлопця і міцно тиснув йому руку.

— Тримай слово, козаче. Рід — це твоя коріння, а правда — твоя зброя. Не пий зайвого, не кажи пустого. А я... я загляну до тебе в гості. Може, у сні, а може, в якомусь випадковому рядку старої пісні

Артем уже зробив крок до Глечика, коли відчув на плечі руку — легку, як подих вітру, але міцну, наче старий корінь. Це був козак Момай. Він увесь цей час стояв осторонь, немов тінь, що оберігає світло, але тепер підійшов ближче, тримаючи свою кобзу так, ніби вона була частиною його тіла.

— Стій, хлопче, — тихо мовив Момай. Його голос не перекрикував шум Глечика, він проходив крізь нього. — Ти зібрав літери, ти склеїв кераміку, ти навіть зумів не розгнівати Лісовика. Але пам’ятай найважливіше: справжній Характерник володіє не магією, а самим собою.

Момай ледь торкнувся струн, і золотий вихор навколо них на мить уповільнився, перетворюючись на м’яке мерехтіння.

— Твій світ заповнений тисячами голосів, які кричать водночас, — продовжив Момай, дивлячись Артему прямо в очі. — Вони будуть вимагати твоєї уваги, твоїх лайків, твого часу. Але ти тепер знаєш секрет Ехо-Каменя. Не шукай правди в гучномовцях. Шукай її в тиші між словами. Якщо твоє серце звучить чисто — ніякий цифровий шум не зб’є тебе з ритму. Будь як ця кобза: вона мовчить, поки до неї не торкнеться душа, але коли заговорить — її чують крізь віки.

Він простягнув Артему маленьку медіатор-кісточку, вирізану з того самого дуба, під яким вони зустрілися.

— Коли відчуєш, що губишся в натовпі, просто згадай нашу пісню. Твій рід — це не минуле, Артеме. Це те, що ти робиш зараз. Кожен твій вчинок — це новий листок на тому дереві, про яке ти обіцяло Кузі. Не дай йому засохнути від байдужості.

Артем міцно стиснув подарунок Момая. Тепер він відчував не лише азарт повернення, а й глибоку, спокійну відповідальність.