Розділ 36. ПОВЕРНЕННЯ ДО МОЛЧУНА: СИМФОНІЯ ВИЗНАННЯ

Стежка знову вивела Артема на край Співаючого Мосту. Туман тут все ще був густим, але тепер він не здавався Артемові «білою ватою», що душила звук. Тепер цей туман був схожий на чистий аркуш, на якому кожен міг записати свою справжню історію.

Біля краю скелі, де колись Артем ледь не став причиною катастрофи, знову сиділа знайома постать. Маленький прозорий дух із мідним розтрубом замість голови зосереджено крутив ручку свого механізму. Це був Мовчун.

Артем зупинився. Його кросівки тепер не видавали жодного зайвого скрипу — він навчився ставити ноги так, ніби кожен крок був нотою. Непийпиво та Момай теж замовкли, даючи хлопцеві простір. Навіть Пан Коцький перестав точити кігті об камінь.

— Ей, Мовчуне... — тихо, майже пошепки покликав Артем. — Я повернувся.

Дух здригнувся. Мідний розтруб повільно повернувся до хлопця. З нього вирвалося легке тріщання, але воно вже не було агресивним. Це було схоже на звук старої платівки, яка готується заграти найкращу пісню.

Камертон у серці

Артем дістав із кишені той самий уламок камертона, який Мовчун дав йому після Печери Луни. Шматочок платівки більше не обпікав долоню холодом. Навпаки, він пульсував м’яким золотавим світлом.

— Я слухав, — сказав Артем, дивлячись у розтруб духа. — Я слухав, як кипить борщ у баби Параски. Слухав, як Момай торкається струн, коли думає, що його ніхто не чує. Я навіть навчився слухати капустини на полі Зоряни. Але головне... я почув, що мовчання бабусь було голоснішим за будь-який крик.

Дух Мовчун підвівся. Його напівпрозорі пальці-голки більше не дрижали. Він підійшов до Артема і нахилив свою голову-розтруб до самих грудей хлопця.

— Пш-ш-ш... Чуєш? — проскрипів дух.

— Чую, — кивнув Артем. — Моє серце більше не «біт» у навушниках. Воно б’ється разом із кроками Зоряни. Разом із диханням цих гір.

Пан Коцький, не втримавшись, підійшов ближче й саркастично зауважив:

— Ну все, зараз розплачемося. Мовчуне, ти подивись на нього — він же тепер професійний слухач! Скоро почне розрізняти, на якій ноті муха потирає лапки. Це ж треба було так «домовчатися»! Але мушу визнати, це набагато приємніше для моїх вух, ніж той звуковий хаос, який він притягнув із собою на початку.

Фінальний звук Мовчуна

Мовчун взяв у Артема уламок камертона і… легко приклав його до своєї розбитої платівки. На мить усе Міжсвіття замовкло. Навіть вітер перестав шелестіти в скелях.

З розтруба духа раптом полилася мелодія неймовірної краси. Це не був шум чи тріск. Це був чистий, прозорий звук, у якому злилися голоси всіх, кого Артем зустрів у цій подорожі. Це була Симфонія Миротворця.

— Ти склеїв мою платівку, хлопче, — прошепотів Мовчун, і його голос тепер був чистим, як джерельна вода. — Коли ти навчився слухати інших, ти дав голос мені. Пам’ятай: світ не німий. Він просто чекає, поки ти замовкнеш, щоб розповісти тобі свої таємниці.

Зоряна підійшла до Артема і поклала руку на плече. Вона згадала Печеру Луни, згадала свій холодний погляд, і тепер у її очах було лише тепле визнання.

— Тепер ти справді чуєш нас, Артеме, — сказала вона.

Мовчун вказав голкою вперед, у самий густий туман.

— Ідіть. Ваша дорога вільна. Співаючий Міст знову тримає вашу вагу, бо ваша совість тепер легка, як пух.

Артем кивнув Мовчуну на прощання. Тепер він знав: його «внутрішній телефон» більше ніколи не буде вимкненим для тих, хто поруч. Бо найкращий зв’язок — це той, що працює без проводів і хвиль, а лише через тишу і розуміння.

💡 Словничок на полях:

• Мовчун — охоронець тиші; дух, який нагадує, що слова без уміння слухати — це просто шум.

• Камертон — (переносне) внутрішній настрій людини, який допомагає відчувати правду.

• Симфонія Миротворця — стан гармонії між словами, думками та вчинками.

• Співаючий Міст — магічна споруда, яка співає лише для тих, хто має чисту душу, і стає німою для егоїстів.