Розділ 27. БОРЩОВИЙ АРМАГЕДДОН ТА ПРАВО НА ВИКУП

Коли важкі двері Замку Судді зачинилися за спинами мандрівників, Артем відчув дивний протяг у грудях. Ніби в програмному коді його подорожі виникла критична помилка «404: Character Not Found». Він машинально хотів було звернутися до Зоряни, щоб обговорити абсурдність дзеркальних законів Судді, але поруч був лише Непийпиво, який зосереджено чистив люльку, та Момай, що перебирав струни.

— Чого став, як вкопаний? — Пан Коцький безцеремонно пройшовся по Артемових чоботях. — Літери в сувої є, голова на плечах начебто теж... хоча щодо останнього я б ще посперечався.

— Чогось не вистачає, — Артем озирнувся на порожню стежку. — Точніше — когось.

— Оговтався! — пробасив Непийпиво, випускаючи хмару диму у формі маленького гарбуза. — Поки ти там грав у «чесного хлопчика» перед Суддею, ми зовсім забули, що твоя Зоряна вже третій день відбуває трудову повинність у баби Параски. А Параска — це вам не дзеркальний кабінет. У неї якщо не став людиною до вечора, то до ранку можеш стати або опудалом на городі, або інгредієнтом для пирогів.

— Пора її визволяти, — Артем рішуче рушив у бік, де за лісом виднілися димки хат. — Вона ж там сама з тими бабами та козами...

— Сама? — Коцький видав звук, схожий на котяче харкання. — Та я впевнений, що вона вже або навчила козу Квітку танцювати танго, або сама очолила повстання індиків. Але йти треба, бо якщо вона там приживеться, нам до кінця світу доведеться їсти її «правильні» дієтичні салати. Біжимо, бо мій шлунок каже, що в Параски сьогодні великий день!

Велике засідання Борщового Комітету

Коли вони ввалилися до хати, Артем ледь не знепритомнів від теплової хвилі. Навколо масивного дубового столу вже сиділи «експерти». Баба Параска головувала, тримаючи дерев’яну ложку як каральний меч правосуддя.

Зоряна, з великою плямою сажі на лобі (яка дивно нагадувала карту якоїсь невідомої країни) та розпатланою косою, тремтячими руками розливала борщ. Перша миска попливла до Параски.

— Так-так, — промурчав Пан Коцький, застрибуючи на лаву поряд із мискою. — Колір непоганий. Нагадує захід сонця над руїнами твоїх надій на спокійний відпочинок. Зоряно, ти буряк не перелякала? Бо якщо він зблід від твоїх історій про веганські смузі — я це навіть для фотографії не використаю.

— Спробуй спочатку, пухнастий -менеджер, — огризнулася Зоряна, хоча її коліна зрадницьки цокали одне об одне.

Непийпиво зачерпнув повну ложку, подув так, що на підвіконні злетів горщик із геранню, і відправив варево до рота. Хата затихла. Параска примружилася, наче цілилася в муху на стіні.

— Ну що? — не витри вам Артем?- смакує?

— Хмм... — Непийпиво довго жував вуса, наче намагався розпізнати складники на атомарному рівні. — Квасоля... Квасоля має характер! Вона як полонений шляхтич: пружна, горда, але врешті-решт здається. Але от перцю... Хто кидав перець? Зоряно, ти що, думала, ми тут ельфи на детокс-дієті? Справжній козацький борщ має бути такий, щоб після першої ложки хотілося вигукнути «Слава!», а після другої — піти пішки визволяти Крим!

— Та там того перцю — ціла жменя! — вигукнула Зоряна, витираючи спітніле чоло.

— Мало! — відрізав Непийпиво. — Мої рецептори  мають відчувати легку імітацію ядерного вибуху,

інакше це просто теплий компот із капустою.

— А мені подобається, — раптом подав голос Момай, смакуючи юшку. — У ньому є... мелодія. Буряк грає басом, капуста — на скрипці, а сметана — то наче вокал дівчини на купальську ніч. Артеме, ти б ложку взяв. Тут життя вирує!

Нарешті слово взяла Баба Параска. Вона повільно відклала ложку, важко зітхнула і глянула на Зоряну так, ніби та щойно розбила її улюблену макітру.

— Ну що я можу сказати, панянко... — почала Параска суворим голосом. — Борщ твій — як твоя зачіска: хаотичний і дивний. Колір такий червоний, що я спершу подумала, чи ти там солодку вату не розчинила. А капуста... ну, вона хоча б не гавкає, і то добре. Знаєш, що я зроблю з цим варевом?

Зоряна зблідла і вхопилася за край столу. Артем приготувався захищати її від вигнання.

— Я його доїм! — раптом вигукнула Параска і гучно розсміялася, витираючи сльози кутиком хустки. — Обдурила! Ой, бачили б ви свої обличчя! Обертається земля, діти! І нарешті в правильний бік. Такий борщ навіть мій покійний дід-характерник їв би прямо з казана. Ти склала екзамен, Зоряно. Ти тепер не «міська ілюзія», ти — справжня Господиня!
 

— Ну, раз борщ пройшов цензуру, — підхопився Артем, — то ми забираємо Зоряну і йдемо! У нас там слово не доклеєне.

— Куди-куди? — Параска бахнула ложкою об стіл. — Дівчина свій іспит здала працею. А ти маєш заплатити розумом. Слухай загадку:

«Воно не має ваги в кілограмах, але може притиснути до землі сильніше за камінь. Воно не має кольору, але робить життя яскравим. Кожен шукає його в інших, а знайти мусить у собі. Що це?»

Артем самовпевнено всміхнувся.

1. — Пфф, легко. Слава!

— Слава — то дим від шашлику, — пирхнула Параска. — Сьогодні в очі лізе, завтра вітром розвіяло. Не воно.

2. — Тоді Гроші.

— Гроші мають вагу в золоті, — втрутився Коцький. — А в загадці сказано — «не має ваги». Артеме, ти що, процесор на сонечку перегрів?

3. — Любов? — випалив Артем третю спробу.

— Близько, але надто розмито, — зауважив Момай.

4. — Може... Влада?

— Влада робить тебе важким для інших, але не яскравим для себе, — відрізав Непийпиво. — Залишилася остання спроба, козаче!

Артем зупинився. Він поглянув на Зоряну. Вона стояла втомлена, замурзана, але в її очах було стільки спокою і гордості за той казан борщу. Він зрозумів: вона змінила свої пріоритети.

1. — Це — ЦІННІСТЬ, — тихо, але впевнено сказав Артем. — Справжня Цінність того, хто ми є.

У хаті спалахнуло м’яке золотаве світло. На сувої Артема випеклася гостра літера Ц.

— Ну, нарешті! — Параска всміхнулася. — Забирай свою господиню, Артеме.