Розділ 23. КУРС ВИЖИВАННЯ ТА ДСТУ БАБИ ПАРАСКИ

Ранок у селі не просто «починається». Він нападає. О п’ятій ранку півень баби Параски, якого Зоряна потайки називала «Термінатором», видав таку руладу, що дівчині здалося, ніби її мозок намагаються розкрити консервним ножем.

Зоряна виповзла на ґанок у шовковій піжамі кольору «пильна троянда», яку баба Параска миттєво охрестила «ганчіркою для витирання пилу з серванта».

— Так, прокинулася — і то добре, — баба Параска вже стояла посеред подвір’я в гумових чоботях, які бачили ще розвал колгоспу. — Бери вила, Зоряно. Будемо робити «апгрейд» нашому городу.

Зоряна глянула на купу перегною, що височіла за сараєм. — Бабусю, ви хочете сказати, що я… маю перемістити це туди? Це ж порушення всіх санітарних норм! Там же бактерії, аміак і… і повна відсутність естетики! — Естетика, дитино, — це коли в тебе взимку є закрутки в погребі, а не коли в тебе губи, як у качки, — відрізала баба. — Бери вила, тримай міцно. Уяви, що це твій селфі-патик, тільки корисний.

Зоряна спробувала. Встромивши вила в купу, вона зрозуміла, що «органічне добриво» важить значно більше, ніж її гантелі в елітному спортзалі. — О Боже! — зойкнула вона, коли запах дістався її носа. — Це пахне як… як кінець світу! — Це пахне майбутніми кавунами! Кидай швидше, бо сонце встане — і твоя шкіра облущиться, як стара побілка на печі.

Після «фітнесу з вилами» настав час вигону гусей. — Тільки не чіпай Бориса, — попередила баба, заходячи в хату. Зоряна, звісно, не могла просто пройти повз. Борис — величезний білий гусак з крижаним поглядом убивці — стояв біля хвіртки. Зоряна вирішила, що це ідеальний момент для контенту.

— Привіт, пташко! Давай зробимо бумеранг? — вона виставила телефон. — Тільки не кліпай, Борис, ти ж альфа-самець…

Борис сприйняв об’єктив камери як виклик на дуель. Видавши шипіння, схоже на звук розгерметизації літака, він розправив крила і пішов у таран. — Мамочки-і-і! — вереск Зоряни було чути в сусідньому селі. Вона бігла так швидко, що її кросівки від Balenciaga перетворилися на розмиту пляму. Борис не відставав, намагаючись вхопити дівчину за «брендовий зад». Зоряна влетіла в кущі кропиви, зробивши там подвійне сальто.

— Ну от, — спокійно сказала баба Параска, виходячи на ґанок з рушником, — і кропивою пролікувалася, і стометрівку здала. Записуй: Борис не любить папараці.

Коли Зоряна, покусана кропивою і морально знищена гусаком, заповзла в кухню, на неї чекало головне випробування. — Будемо качати кашу, — оголосила баба. Перед Зоряною поставили величезну миску з пшоном і десяток домашніх яєць з помаранчевими жовтками.

— Дивись сюди: пшоно треба збризкувати яйцем, посипати борошном і качати пальцями по колу. Кожна крупинка має стати як перлинка. Це тобі не смузі в блендер закинути, тут душу треба вкласти. Зоряна почала «качати». Через годину в неї затерпли руки. Через дві — вона почала розмовляти з пшоном. — Чому ти не стаєш перлинкою, ти, жовте чудовисько? — шепотіла вона. — Бо ти його гладиш, як кота! — гримнула баба. — А кашу треба терти так, ніби ти з неї всі борги вибиваєш! Качай, Зоряно, качай! Це твоя медитація. Забудь про буденність, думай про текстуру!

Наприкінці дня, коли каша нарешті була зварена на курячому бульйоні та щедро заправлена вершковим маслом, Зоряна зробила першу ложку. — Ого… — прошепотіла вона. — Це… це смачніше за трюфельний різотто. — Бо ти в цю кашу стільки поту влила, що вона тепер рідна тобі, як паспорт, — зауважила Параска, попиваючи молоко.

Зоряна сиділа на ґанку, дивлячись на величезні сільські зорі, які в місті ніколи не здавалися такими яскравими. — Знаєш, ба, — сказала вона, розглядаючи мозоль на пальці, — я сьогодні зробила лише одну сторіз. І ту видалила. Бо телефон сів, а мені було… ліньки шукати зарядку. — Ото і є початок твого одужання, — хмикнула баба. — Але не розслабляйся. Завтра будемо вчити дисципліну «Як не переплутати коров’яче вим’я з ручкою від відра». Йди спати, «блогерко».