Розділ 22. ЗАМОК СПРАВЕДЛИВОГО СУДДІ ТА ВАГИ ПРАВДИ

Шлях до Замку Справедливого Судді пролягав через Гнилу Балку, де туман був таким густим, що його можна було мазати на хліб замість паштету. Але рушник Мотрі, який Артем тримав попереду, випромінював м'яке золотаве світло, прорізаючи темряву, наче лазерний меч.

— Дивіться! — вигукнув Артем, зупинившись як укопаний.

З туману виросла споруда, що зовсім не була схожа на звичайні замки з казок. Замок Судді був складений із величезних білих каменів, які світилися зсередини. Замість веж угору здіймалися дві гігантські кам'яні руки, що тримали над брамою терези розміром з корабель. На одній шальці терезів лежало величезне чорне перо, а інша була порожньою, очікуючи на щось вагоміше.

— Прийшли, — тихо промовив Непийпиво, і навіть його зазвичай гучний голос тут звучав поважно. — Тут, малий, твої лайки в інтернеті не допоможуть. Тут важать тільки вчинки.

Брама замку беззвучно відчинилася. Всередині було порожньо, якщо не рахувати високого трону, на якому сидів Суддя. Він був одягнений у довгу сніжно-білу свитку, а замість обличчя в нього було чисте дзеркало. Коли Артем підійшов ближче, він побачив у тому дзеркалі не Суддю, а самого себе — але маленького, переляканого хлопчика, який колись збрехав мамі про розбиту вазу.

— Прийшов шукати Відповідь? — голос Судді лунав звідусіль і водночас із самих грудей Артема. — Але чи готовий ти побачити свою справжню ціну?

Раптом із тіні біля трону вислизнув Чорт Лисий. Він був усе ще розлючений через програне Кресало, а на його лисині красувалася свіжа гуля.

— О, Пане Суддя! — заверещав Лисий, підстрибуючи на місці. — Я буду свідком! Цей панич — великий грішник! Він у своєму світі людей через екран обзивав! Він кота сусідського за хвіст смикав! І взагалі, він не поважає старших чортів!

Пан Коцький, який поважно зайшов до зали, зневажливо пирхнув: — Про кота — це серйозне звинувачення. Але, зважаючи на те, що він годував мене варениками Мотрі, я готовий виступити на стороні захисту. Хоча за хвіст я б йому вуха відкрутив.

Суддя підняв руку, і в залі запала тиша. — Артеме, — промовило Дзеркало. — Твоя черга. Поклади на ваги те, що ти вважаєш своєю правдою.

Артем подивився на велику порожню шальку терезів. Він почав згадувати все: як він хотів лише популярності, як він вважав цей світ просто грою. Він підійшов до ваг і поклав на них мушлю Водяника. Потім — вишиваний рушник Мотрі.

Шалька терезів навіть не ворухнулася. Чорне перо на іншому боці все ще було важчим.

— Гі-гі! — Лисий аж заходився від радості. — Мало! Душа в нього легка, як лушпиння від насіння! Давай його мені, я з нього зроблю вішалку для своїх капелюхів!

Артем заплющив очі. Він зрозумів: магічні артефакти — це добре, але вони належать не йому. Це подарунки. А Суддя хоче чогось власного. Він згадав, як йому було соромно перед Зоряною за свої жарти. Він згадав, як щиро хотів допомогти Непийпиву відновити Глечик.

— Я... я був дурнем, — тихо сказав Артем. — Я думав, що я кращий за інших, бо в мене крутий телефон. Але тут я зрозумів, що без друзів я — ніхто. Це моя правда.

Він став на шальку терезів сам. І раптом ваги здригнулися. Шалька з Артемом почала повільно опускатися, переважуючи чорне перо гріхів.

— ЩИРІСТЬ, — пролунав голос Судді. — Це те, що не можна підробити.

Суддя встав із трону. Дзеркало на його обличчі на мить показало Артема — але вже не переляканого, а дорослого, з впевненим поглядом. — Ти пройшов випробування, хлопець. Але пам’ятай: справедливість — це не те, що роблять з тобою інші. Це те, що ти робиш сам із собою кожного дня.

Суддя, чиє обличчя-дзеркало незворушно відбивало розгубленість Артема, підняв руку. Чорт Лисий, що примостився на краєчку високого плинтуса, аж підстрибував від нетерпіння, витираючи свою блискучу голову засаленим рукавом.

— Рано радієш, малий! — проскрипів Суддя. — Відвертість допомогла тобі зайти в ці двері, але щоб вийти звідси з літерою, ти маєш відгадати те, що стоїть між тобою і світом. Слухай мою загадку:

— Вона — як невидимий міст, що єднає береги. Вона — як нитка в голці, що зшиває два шматки полотна в одну вишиванку. Коли вона є — люди стають цілим, коли її нема — кожен сам по собі, як самотній камінь у полі. Без неї не буває розмови, без неї не буває кохання. Вона — це те, що робить нас "МИ". Що це?

Чорт Лисий хихикнув і підморгнув Артемові: — Ну що, «характернику»? Це, мабуть, клей «Момент»? Чи, може, синя ізолента, на якій тримається весь ваш сучасний світ? Гі-гі!

Пан Коцький, розвалившись на прохолодній підлозі замку, ліниво муркнув: — Лисий, твій гумор такий же плаский, як твоя верхівка. Артеме, не слухай його. Подумай, що зшиває слова в речення, а серця — у вузол?

Артем заплющив очі. Він згадав, як Мотря частувала їх кашею, як Непийпиво розповідав байки, як Зоряна, незважаючи на образи, залишилася вчитися у Параски. Це щось, що робить їх командою...

— Може, це Спільність? — невпевнено почав він.

Суддя мовчав. Дзеркало на його обличчі почало темніти, наче насувалася гроза.

— Це... ЄДНІСТЬ? — вигукнув Артем. — Це те, що єднає!

Раптом замок наповнився гулом, наче десь ударили у велетенський дзвін. Суддя ледь помітно кивнув, і на магічному сувої Непийпива, прямо за літерою В, спалахнула яскрава, кучерява літера Е.

— О! — вигукнув Чомучка, випірнувши з кишені Артема. — А чому літера «Е» така схожа на тризуб, тільки на бік покладений? А якщо її перевернути, вона стане драбиною? А чому вона така важлива, якщо вона просто з’єднує інші букви?

— Бо без ЄДНОСТІ, малий, — пробасив Непийпиво, ховаючи сувій, — ми просто набір літер. А з нею — ми Слово.

Суддя вказав на вихід із зали. — Ідіть. Літера Е твоя. Але пам'ятай, Артеме: зшити легко, а вберегти нитку від розриву — це робота на все життя.

💡 Словничок на полях: