РОЗДІЛ 13. МАКОГІН, БОРЩ І ПЕДАГОГІЧНА КАТАСТРОФА

На галявині пахло так, що навіть дерева почали схиляти віти в бік воза баби Параски. Баба, засукавши рукави, господарювала біля величезного казана, який витягла невідомо звідки. Ядвіга ще вранці кудись полетіла — за її словами, «провітрити мітли», а насправді, мабуть, просто щоб не потрапити під гарячу руку Параски.

— Так! — гримнула Параска, помішуючи в казані макогоном (виявилося, це універсальний інструмент: і для тіста, і для виховання, і для борщу). — Поки цей неуч у широких штанях не скаже мені, що воно за диво — без ніг біжить і двері відчиняє — ложки не отримає! Буде святим духом харчуватися, поки штани не спадуть!

Артем, чий шлунок видавав звуки, схожі на бурчання голодного дракона, вкотре наступив на власну штанину і ледь не влупився носом у траву.

— Бабцю, ну будьте людиною! — простогнав він. — У мене вже в очах двоїться. Мені здається, що ваша коза на мене якось кулінарно дивиться...

— Не «бабця», а Параска Степанівна для таких, як ти! — відрізала вона. — І не скигли. Від голоду ще ніхто не вмер, крім тих, у кого клепки не було.

У цей час Лісовик, якому стало щиро шкода хлопця, вирішив проявити гостинність. Він бочком-бочком підібрався до Артема, тримаючи в жмені щось підозріло зелене й волохате.

— На, малий, підкріпися, — проскрипів дід, простягаючи йому корінь, що нагадував висушену жабу. — Це корінь сон-трави, змішаний із перегноєм столітнього дуба. Смак — як підошва, зате три дні їсти не схочеш, бо шлунок буде в глибокому шоці.

— Дякую, діду, але я краще почекаю на борщ, — Артем з острахом відсахнувся.

Але справжня драма розгорнулася біля вогнища. Параска покликала Зоряну, щоб та допомогла засмажкою.

— Ану, дівчино, кинь сюди цибульку, тільки дрібненько, як сльози колишнього! — скомандувала баба.
 

Зоряна взяла ніж так, ніби це був хірургічний інструмент або небезпечний артефакт. Через хвилину в казан полетіли шматки цибулі розміром з кулак Момая.

Параска на мить заціпеніла. Макогін у її руці загрозливо здригнувся.

— Це що... це що за гарбузи ти туди накришила? Ти що, борщ вариш чи барикади будуєш?!

- Я... я зазвичай так... — тихо мовила Зоряна, відступаючи.

— Зазвичай?! — Параска сплеснула руками так, що коза підскочила. — Момаю! Ти бачив? Красива дівка, а борщу зварити не може! Це ж пропаде дитина! Все, вирішено! Забираю тебе до себе на перевиховання. Будеш у мене три місяці мак терти і дізнаєшся, з якого боку до корови підходити, щоб вона тебе не перехрестила копитом!

Момай, який до цього моменту намагався непомітно поцупити шматок сала з воза, раптом випростався:

— Парасочко, серце моє, та як же ми без Зоряни?

Може, я її сам навчу... — він грайливо підморгнув.

— Ти?! Ти себе навчи вуса не в борщ мокати! — обірвала його Параска. — Вчитель знайшовся! Геть від казана, бо макогін не розбирає, де ворог, а де закоханий козак!

Пан Коцький, який уже встиг десь роздобути чисту миску і сидів з нею в зубах прямо перед Артемом, видав приглушене:

— М-м-ма... (що означало: «Невдахи, вчіться в професіоналів»).

—Та ти що, який колір, який запах! — вигукнув Чомучка, літаючи над каструлею і вдихаючи пару. — Кажи вже щось! Це ж ...Ой... а що, так можна було — підказувати?

Параска повільно повернула голову до Чомучки.

— Це хто тут такий розумний під капелюхом свистить? Артеме! Якщо я зараз почую від тебе  підказку огрію макогоном по потилиці! Думай сам!

Артем стиснув зуби. Шнурки розв’язані, живіт порожній, Зоряну записують у кулінарне кріпацтво, а Параска Степанівна дивиться так, наче зараз замість ложки видасть йому граблі.

— Так... — пробурмотів Артем, намагаючись зосередитися на загадці, поки запах кропу остаточно не звів його з розуму. — Біжить без ніг... Летить без крил... Обнімає всіх, а ніхто його не бачить...

Він глянув на верхівки дерев, що гойдалися вгорі, і на те, як пара з казана різко метнулася вбік.

Артем стояв посеред галявини, намагаючись не слухати, як його власний шлунок виводить складні рулади, що перекрикували навіть бандуру. Всі інші мешканці лісу, розуміючи, що Параска Степанівна сьогодні в ударі, вирішили, що найкраща розвага — це подивитися на муки «панича у великих штанях».

— Гляньте на нього, — просипів Лісовик, зручніше вмощуючись на корені. — Він так напружує мізки, що в нього зараз капюшон підлетить. Малий, не думай так сильно, бо все листя навколо пожовтіє від твоєї розумової напруги!

Пан Коцький, не випускаючи миски з зубів, перевернувся на спину і додав крізь вуса:

— М-ня-м... Якби за кожну хвилину його роздумів мені давали по карасику, я б уже відкрив власну рибну крамницю. Артеме, швидше, бо поки ти вгадаєш, борщ перетвориться на гербарій, а коза Параски почне цитувати класиків від нудьги.

Чомучка, який ледь стримувався, щоб не вибовкнути відповідь (і дуже боявся макогона), почав просто літати кругами навколо голови Артема, створюючи ефект маленького вентилятора.

— А я знаю! Я знаю! — пищав він. — Але я мовчу як риба! Як дуже горда і мовчазна риба, яку запікають у фользі! Артеме, дивись на мої рухи, я зображую стихію!

Він почав хаотично махати крильцями, але тільки заплутався у волоссі хлопця, яке й так було набекрень.

Домовик, визираючи з-під воза Параски, жалісливо прошепотів:

— Ой, лишенько... Він же зараз штани втратить від виснаження. Може, дати йому сухарика? Хоча ні, Параска побачить — макогоном перехрестить і мене, і сухарик, і весь мій рід до десятого коліна.

Зоряна тим часом стояла ні жива ні мертва, дивлячись на свої нарізані «барикади» з цибулі.

— Артеме, благаю, кажи вже будь-що! — вигукнула вона. — Бо якщо я поїду до неї вчитись, я через тиждень почну замість магії розмовляти рецептами закруток!

Момай ударив по струнах бандури, видаючи тривожний акорд:

— Ну, козаче! Або ти зараз осідлаєш цю загадку, або завтра будеш допомагати Парасці вибивати килими її макогоном. А я тобі скажу — у неї рука тяжка, як козацька доля!