РОЗДІЛ 12. ТАНЕЦЬ НА МЕЖІ МОЖЛИВОГО І СВАРЛИВА БАБА

Ранок почався з того, що бандура Момая видала такий звук, наче об скелю розбився віз із кришталем. Козак стояв посеред галявини, підтягнувши свої неозорі шаровари.

— Досить скалитися! — вигукнув він, дивлячись на заспаного Артема. — Думаєш, якщо вчора реп читав, то вже за бороду Бога вхопив? Якщо сьогодні не навчишся нашого бойового гопака, я тебе в лісі покину — будеш коровам хвости крутити, а не світи рятувати!

Артем глянув на свої штани-вітрила і зробив крок уперед. Непийпиво стояв осторонь, спершись на столітній дуб, і спостерігав за хлопцем важким, випробувальним поглядом.

Пан Коцький, вилизуючи лапу з таким виглядом, ніби він робить усім велику послугу, що взагалі дихає з ними одним повітрям, саркастично зауважив:

— Ну-ну. Подивіться на цього «героя року». Він зараз так присяде, що ми його потім з-під землі магнітом не витягнемо. Момаю, нащо ти мучиш дитину? Дай йому краще ложку, нехай хоч миску до блиску вилиже — це єдине, на що він здатний без ризику для життя.

Момай лише хитро посміхнувся і вдарив по струнах, задаючи шалений ритм.

— Перша вправа — «повзунець»! Присідай низько, малий, і працюй ногами так, щоб земля під тобою стогнала!

Спроба №1: Артем присів, викинув праву ногу, але ліва зрадницьки підвернулася. Він приземлився куприком прямо на корінь старої сосни.

— Це було... стратегічне дослідження ґрунту? — підколов Момай, не збиваючись із темпу.

Спроба №10: Хлопець увесь у порохні, дихання збите, піт заливає очі. Він намагається зробити «розніжку», але в польоті плутається у власних широченних штанинах і падає обличчям у високу траву.

— Козак не той, що переміг, а той, що не здався! — гучно промовив Непийпиво, не змінюючи пози. Його голос пролунав над галявиною, як удар важкого дзвона.

Артем стиснув зуби. Він витер бруд з обличчя, відчуваючи, як усередині прокидається якась вперта, холодна злість. Він знову став у центр кола, ігноруючи ниючі коліна.

Спроба №20. Момай задав такий ритм, що струни бандури здавалися розпеченим дротом. Артем заплющив очі. Він перестав думати про те, як виглядає збоку.

Він різко присів — раз! Нога вилетіла вперед, вибиваючи хмару пилу. Два! Друга нога змінила її блискавично. Три! Він пішов по колу, низько, майже торкаючись землі, і його шаровари надулися від швидкості, наче справжні червоні вітрила. Артем крутився вихором, руки тримали рівновагу, а серце стукало в ідеальний такт бандурі.

Коли він нарешті вистрибнув угору, завмерши на мить у повітрі, і чітко приземлився на обидві ноги, на галявині запала абсолютна тиша.

Чомучка, який весь цей час спостерігав за цим божевіллям з-за спини Домовика, вилетів уперед і приголомшено прошепотів:

— А що, так можна було?!

Пан Коцький на мить припинив лизатися, зиркнув на Артема і невдоволено буркнув:

— Ну... принаймні штани не лопнули. Хоча я сподівався на епічніший фінал із падінням у глечик.

Момай зупинив музику. Він підійшов до Артема і вперше подивився на нього без жартів — серйозно і з повагою.

— Ну що, малий. Тепер ти не просто сватаний дяк. Тепер ти відчув, що таке справжній рух.

Домовик підбіг із вузликом, бурмочучи:

— Весь у сажі, коліна обдерті! Але живий! Живий і не розвалився!

Лісовик, що стояв у тіні, лише коротко кивнув. Жодних літер на сувої поки не з’явилося — Артем знав, що таємничий код вимагає не лише поту, а й розуму. Але сьогодні він переміг головного ворога — власну слабкість.

Тільки-но Артем встиг витерти піт і відчути себе героєм, як лісові хащі здригнулися від звуку, що був страшнішим за бойовий клич татарської орди. Це був скрип. Старий, іржавий скрип дерев’яних коліс, що невблаганно наближався до галявини.

— О ні... — прошепотів Лісовик, намагаючись згорнутися калачиком так, щоб стати максимально схожим на звичайний трухлявий пеньок. — Тільки не вона. Тільки не в мій обідній час. Тікайте, хлопці, бо зараз почнеться переоблік совісті.

З туману виплив старий віз, запряжений козою, яка мала такий вигляд, ніби вона особисто брала участь у штурмі ворожих фортець і досі не отримала за це пенсію. На возі, гордо випнувши груди, сиділа Бабка Параска. На її голові була зав’язана хустка з таким величезним вузлом, що здавалося, у ньому захована принаймні запасна запаска до воза, а в руках вона стискала здоровенний макогін, яким диригувала в такт козячим крокам.

— Ану розступися, нечиста сило, бо як припечатаю макогоном — то й рідна матір не впізнає! — загорлала вона ще з дороги, перекрикуючи скрип коліс. — І чого ви тут розсілися, як ворони на обідраній стрісі? Хто це такий замурзаний, наче його чорти через дупло в пекло тягнули?

Вона зупинила козу прямо перед носом Момая. Козак, який зазвичай за словом у кишеню не ліз, раптом випростався, поправив вуса і видав таку посмішку, що навіть Пан Коцький примружився.

— Ох і маківка зацвіла серед лісу! — солодко проспівав Момай, притискаючи бандуру до серця. — Панно Параско, ваші очі — як дві стиглі терени, що впали в мій куліш. Звідки таку красу принесло, що в мене навіть струни самі забриніли від захвату?

Параска зміряла його поглядом згори вниз, затримавшись на неозорих шароварах.

— Красу? Тобі, Момаю, мабуть, бандура мізки відбила, — саркастично кинула вона. — Ти б краще штани підшив, бо в них скоро ціле село переселиться разом із худобою. І не дихай на мене своїм «солодко», бо в мене від твоїх компліментів у кози печія починається!

Пан Коцький, спостерігаючи за цим спектаклем, ледь не впав з каменя від задоволення.

— О! — муркнув він. — Нарешті з’явився хтось, у кого язик гостріший за козацьку шаблю. Бабо, ви — мій кумир. Може, ви й Момаю цим вашим макогоном трохи розуму вправите?

— І ти тут, руда муфто! — Параска пригрозила коту макогоном. — Іди мишей лови, а не сметану чужу рахуй, бо зроблю з тебе комір на зиму, будеш мені шию гріти замість цієї кози!