Бойовий біт

Вони заглибилися в ліс, і сонячне світло одразу ж відступило, змінившись м'яким, зеленкуватим напівмороком. Повітря тут було густим від запаху вогкої землі, моху та якихось невідомих трав. Раптом крізь густі крони дерев пробився неяскравий, мерехтливий вогник
Посеред невеликої галявини, біля потріскуючого багаття, над яким висів чавунний казанок, сиділа Ядвіга, вона знана , що шлях важких і цій компанії край потрібно підкріпитися.Вона повільно помішувала щось у казанку дерев'яною ложкою, і від варива піднімалася пара, що пахла одночасно димом, і далекими спогадами...
Нарешті Ядвіга підвелась і підійшла ближче. Вона не вимовила ні слова, лише загадково підмигнула Артему одним оком, і в тій глибині він побачив відблиск далеких зірок, яких не було на нічному небі. Вона мовчки простягнула йому дерев’яну миску з гарячою, пахнючою юшкою.

— Артеме, бачу, кишені в тебе полегшали, а погляд став глибшим, — тихо мовила відьма. — Залізяку спалив — душу зігрів. Але не чекай, що відповіді прийдуть самі.

— Та не може бути... — ледь чутно прошепотів Чомучка, дивлячись на те, як зовсім порожня кишеня Артема тепер навіть не ворушиться. Малий дух хотів було щось спитати, але вчасно прикусив язика.

Рак-неборак підповз до самого вогнища, смішно ворушачи довгими вусами, він зʼявився наче з пітьми,. — Рак-неборак, — проскрипів він, виставляючи клешню в бік Артема. — Не вчи рака плавати. Хтось думає, що втратив усе, а насправді нарешті звільнив руки.

Пан Коцький, який уже встиг облизати вуса після глечика зі сметаною, саркастично зиркнув на Рака, а потім перевів погляд на котел. — Краще б рака зварили, — процідив він із притаманною йому зневагою, — тоді б і смакота була, а не оці ваші розмови про високе.

Домовик обурено сплеснув долонями, і цей дивак тут теж був,  але промовчав, підсовуючи Артему шматок свіжого хліба. Лісовик підняв очі від своєї бороди, з якої щойно витягнув цілу сушену лисичку. — Де багато господинь, там каша пригорає, — буркнув він, поглядаючи на Ядвігу. — Але сьогодні каша встояла. Бо ти зробив крок не заради себе.

Артем взяв миску. Він дивився на сувій Непийпива, де після «М-И-Р...» з’явилося порожнє місце, яке ледь помітно пульсувало тьмяним світлом. Ніяких літер там не було — він знав, що сувій залишиться німим, поки він сам не знайде відповідь на загадку цієї долини.

— Пані Ядвіго, а що далі? — запитала Зоряна, сідаючи на колоду поруч із хлопцем.

Відьма загадково всміхнулася, поправила свій капелюх і глянула на вогонь. — Далі? Далі буде те, про що ви забули в своїх великих містах. Одна бджола мало меду носить, — вона кивнула на всю компанію, що зібралася біля багаття. — Щоб відкрити наступну таємницю, вам доведеться діяти як один механізм. Артеме, ти відчуєш це слово. Але тільки тоді, коли воно проросте в тобі ділом.

Артем мовчав, смакуючи дивну юшку. Він відчував, як тепло розливається тілом, і розумів: попереду ще багато порожніх клітинок на тому сувої, і кожна з них — це бій із самим собою.

Вогонь на галявині раптом змінив колір із жовтогарячого на лазурово-синій, а іскри, що вилітали з нього, зависали в повітрі, перетворюючись на крихітних світляків. Напруга останніх днів розчинилася в ароматі чебрецю та магічної юшки.

— Ну що, зажурилися, як миші в порожньому засіку? — Ядвіга підкинула в багаття пригорщу сріблястого порошку. — Пора трохи розтрясти старі кості та молоді думки! Танцюй, доки не обваляться ноги, а співай, доки небо не впаде!

Першим не витримав Непийпиво. Він відклав шаблю, підтягнув черес і раптом, без жодного попередження, вилетів у центр кола. Його рухи були настільки стрімкими, що повітря навколо засвистіло.

Артем і Зоряна вперше в житті бачили це на власні очі: козак пішов у справжній бойовий гопак. Це не було схоже на виступи в телевізорі. Непийпиво не просто танцював — він бився з невидимим ворогом, злітаючи в повітря у неймовірних «розніжках», а потім різко падав у «присядку», викреслюючи підборами іскри з каменя. Кожен його рух був вибухом сили, а козацький оселедець маяв за вухами, як бойовий прапор.

— Та не може бути! — вигукнув Чомучка, який від захвату почав пульсувати всіма кольорами веселки. — А чому його ноги не заплутуються, як навушники в кишені? Він що, змазаний блискавкою?

Пан Коцький, побачивши таке диво, ліниво підвівся, потягнувся так, що хребет хруснув, і раптом почав... бітбоксити. Його низьке мурчання перетворилося на ритмічний біт, що відбивав чіткий такт під кроки козака. Рак-неборак підхопив ритм, дзвінко клацаючи клешнями, наче кастаньєтами.

Артем відчув, як ритм просочується під шкіру. Він вистрибнув на пеньок, вихопив з голови капюшон свого худі й почав накидати реп, але тепер слова не були порожніми. Вони текли з глибини, зливаючись із мурчанням кота та бойовим гопаком Непийпива.

— «Тут немає вай-фаю, але небо палає, Моя залізяка в багатті зникає! Я бачив дзеркала і чув голоси, Я виріс у лісі, де сплять характерники! Ми — мережа, що тримає цей світ, Козацький гопак — мій сьогоднішній біт!»

Домовик не витримав і почав крутитися дзиґою навколо вогнища, жонглюючи гарячими картоплинами, а Лісовик витяг зі своєї бороди дерев'яну сопілку, щойно зʼявившись серед велетенських дерев, й заграв таку пронизливу мелодію, від якої навіть зорі над галявиною почали танцювати.

Зоряна сміялася так щиро, як ніколи раніше. Вона підхопила Артема за руку, і вони почали кружляти в дивному, дивокуватому танці, де сучасні кроки змішувалися з архаїчними стрибками. Навіть Пан Коцький, забувши про свій сарказм, почав підтанцьовувати кінчиком хвоста, намагаючись не втратити поважний вигляд.

— Веселого гріх не розсмішити, а сумного не розвеселити! — Ядвіга вже кружляла в повітрі на своєму мітлі, розкидаючи навколо пелюстки магічних квітів, що пахли лимонадом та літніми пригодами.

Це була ніч абсолютного божевілля. Домовик тепер намагався навчити Рака танцювати брейк-данс на спині, а Рак у відповідь демонстрував «хвилю» вусами. Чомучка так розігнався, що перетворився на маленьку світлову кулю, яка влітала в капюшони героїв, лоскочучи їх сміхом.