РОЗДІЛ 10 СТЕЖКА НАД ПРІРВОЮ, ДОЛИНА ЗАБУТИХ СЛІВ ТА ПРИМХИ ПАНА КОЦЬКОГО

СТЕЖКА НАД ПРІРВОЮ

Група підійшла до ущелини, через яку вів лише один тонкий канат, заплетений із кінського волосу. Вітер знизу свистів так, наче там, у глибині, засіла ціла орда розгніваних духів.

— О, моє улюблене місце! — Пан Коцький зручно вмостився на самому краї прірви, ліниво звісивши пухнастий хвіст у безодню. — Місце, де перевіряється твоє внутрішнє его.  Слухай загадку, Бовтуне, і не кажи потім, що я тебе не попереджав.

Кіт примружився, його вуса сіпнулися від задоволення:

— Воно — як мотузка: натягнеш засильно — лусне, відпустиш занадто — впадеш. Воно — як сіль у страві: мало — не смачно, багато — не з’їси. Це те, що тримає тебе між «хочу» і «треба», між небом і землею. Якщо ти його не знайдеш у собі — станеш чудовим кормом для ворон у цій ущелині. Що це?

Чомучка почав стрімко літати навколо голови Артема, розсипаючи іскри, які лоскотали ніс:

— А чому козаки на Січі на одній нозі стояли, коли сонце сходило? А чому каша в казані не пригорає, якщо її вчасно мішати? Та ти що, досі не вдуплив? Гі-гі!

Артем глянув на хиткий канат. У нього закрутилася голова, а кросівки з розв’язаними шнурками раптом здалися найважчим взуттям у світі. Він зрозумів: йому треба пройти по цьому волоску, щоб знайти відповідь. Будь-який різкий рух — і він полетить униз, де навіть пам’ять про нього розвіється туманом.

— Я маю бути... спокійним? — запитав Артем, роблячи перший невпевнений крок. Канат під ним жалібно скрипнув.

— Спокій — це для небіжчиків на цвинтарі, — хмикнув Пан Коцький, спостерігаючи за кожним дрижанням колін хлопця. — Тобі треба щось інше. Щось, що допоможе не впасти, навіть коли я зараз почну лоскотати тебе за вухом своїм хвостом! Це той стан, де ти не хилишся ні в страх, ні в гординю.

Артем відчув, як канат боляче впивається в підошви. Він загойдався, ліва рука мимоволі злетіла вгору, намагаючись упіймати повітря.

— Сім раз відміряй, а раз відріж, Артеме! — підказав знизу Непийпиво, міцно тримаючи руку на ефесі шаблі. — Шукай точку всередині себе, де ти перестанеш бути тріскою на хвилях!

Артем завмер посеред прірви. Пан Коцький справді почав водити кінчиком хвоста біля його обличчя, а Чомучка шепотів у інше вухо якісь нісенітниці про вареники. Хлопець заплющив очі. Йому треба було знайти те саме відчуття... коли ти не занадто напружений, але й не розслаблений. Як струна, що готова грати, але не рветься.

— Це... — прошепотів Артем, відчуваючи, як тремтіння в ногах зникає.

Канат під ногами Артема почав виписувати такі віражі, що здавалося, ніби це не кінський волос, а розлючена гадюка. Повітря з прірви підіймалося крижаними поштовхами, забиваючи дихання. Хлопець відчув, як одна нога зісковзує. Він замахав руками, намагаючись ухопитися за порожнечу.

— Рівновага! — закричав він так, що голос зірвався на хрип. — Мені не вистачає рівноваги! Я зараз впаду! Гляньте, я зараз реально стану частиною цього ландшафту!

Його крик вдарився об скелі Долини Луни, і сотні голосів підхопили: «...вага... вага... ага...». Пан Коцький, який до цього моменту ліниво облизував лапу, раптом завмер. Одне його вухо смикнулося.

— О, — кіт подався вперед, вдивляючись у постать хлопця. — Дивіться, воно прозріло. А я вже думав, доведеться воронам меню на вечір складати. Ну ж бо, не тримай це слово в собі, випускай його повністю!

Артем заплющив очі. У цей момент він перестав думати про те, як він виглядає збоку. Йому було байдуже на розв’язані шнурки, на брудне худі й на те, що в кишені лежить марна залізяка з вимкненим екраном. Він відчув своє «его». Це було схоже на те, як у грі ти вирівнюєш приціл, але тепер прицілом був він сам.

— Це не коли ти стоїш мертво, — прошепотів він сам до себе, ловлячи вібрацію канату. — Це коли ти рухаєшся разом із небезпекою.

Щойно усвідомлення прошило його мозок, канат під ногами раптом став надійним, наче дубова кладка. Артем зробив три впевнені кроки і нарешті ступив на тверду землю протилежного боку. Ноги його зрадницьки тремтіли.

Непийпиво повільно розгладив вуса. На сувої, прямо поряд із золотими «М» та «И», спалахнула третя буква — «Р».

— Та ти що! — Чомучка врізався Артему в плече від радості. — Вгадав! А кричав так, наче тебе в кропиву посадили! А чому ти такий блідий? Ти що, побачив на дні прірви свою першу вчительку? Гі-гі!

Пан Коцький м’яко перестрибнув ущелину і знову вмостився прямо перед Артемом, перегороджуючи шлях.

— Не задирай носа, «канатаходець», — кіт випустив один пазур і почав колупати ним у зубах. — Ти знайшов одну точку, але в голові у тебе все ще гармидер. Попереду — Долина Забутих Слів. Там твої навички стояти на мотузці не допоможуть. Там на тебе чекає наступна порожня клітинка.

Кіт хитро мружився:

— Це те, що ти маєш віддати, не сподіваючись на лайки. Те, що ти робиш для іншого, навіть якщо тобі від цього «мінус у карму». Ти навіть не знаєш, як це називається, чи не так? Твій словниковий запас закінчився на слові «хайп».

Артем подивився на сувій. «М-И-Р...». Слово було закритим, як зашифрований файл.

— Козак не без щастя, дівка не без долі, — пробасив Непийпиво. — Ти втримався над прірвою. Тепер подивимося, чи втримаєшся ти проти самого себе.

ДОЛИНА ЗАБУТИХ СЛІВ ТА ПРИМХИ ПАНА КОЦЬКОГО

Стежка вела героїв углиб улоговини, де замість дерев росли велетенські кам’яні стели, вкриті мохом та напівстертими написами. Повітря тут було настільки тихим, що Артем чув власне серцебиття, яке все ще калатало після прірви.

Пан Коцький раптом зупинився біля поваленої колони й почав демонстративно вилизувати свою руду лапу, наче він був на спа-курорті, а не посеред магічної долини.

— Ну що, «герой асфальту», — кіт зиркнув на Артема своїм жовтим оком. — Тут твій язик може стати твоїм найгіршим ворогом. Це Долина Забутих Слів. Тут оживають поняття, які ви, люди з майбутнього, виміняли на дешеві пікселі та смайлики.