РОЗДІЛ 9 КОД ХАРАКТЕРНИКА, ПАН КОЦЬКИЙ ТА ЦИФРОВИЙ ДВІЙНИК

Вогонь на бекеті поступово вщухав, залишаючи по собі лише червоне вугілля. Артем сидів на краю кургану, розглядаючи свої замазані сажею долоні. Він відчував, що цей вогонь спалив щось зайве всередині нього — якусь частину тієї дитячої пихи, з якою він сюди потрапив.

Зненацька простір навколо почав ледь помітно тремтіти. Чомучка, який до цього мостився на капелюсі, підскочив і вистрілив у повітря пучком сріблястих іскор.

— Колесо закрутилося! — пронизливо вигукнув малий дух. — А чому вузол розв’язується лише тоді, коли пальці перестають тремтіти? Та ти що, думав, один багаття розпалив — і вже вдома на дивані? Гі-гі!

Непийпиво підійшов до Артема, тримаючи в руках старий сувій із грубої шкіри. На ньому тьмяно проступала лише одна золота літера — «М».

— Ядвіга не просто так закинула тебе сюди, Артеме, — козак подивився на сувій. — Твій шлях додому заблокований магічним шифром. Тобі треба зібрати Код Характерника. Це ключі від твоєї внутрішньої сили. Кожна розгадана істина — це літера. Першу ти здобув. «М» — Мережа. Ти зрозумів, що справжній зв’язок — це не вай-фай, а коли ти готовий лізти на курган заради іншого.

Зоряна підійшла ближче, її очі в світлі вугілля здавалися двома глибокими озерами.

— Але попереду наступний замок, — продовжив Непийпиво. — Друга літера не з’явиться, поки ти не пропустиш через себе наступну правду.

Чомучка раптом почав стрімко кружляти навколо Артема, викреслюючи в повітрі химерні візерунки своїм іскристим капелюхом. Його голос став загадковим:

— Слухай мою нову загадку, Бовтуне! Вона гостра, як лезо, і прозора, як сльоза! Воно не має ваги, але може розчавити велетня. Воно не має кольору, але в ньому можна побачити весь світ. Воно боїться лише одного — страху того, хто на нього дивиться. Якщо ти володієш ним — ти володар долі, якщо ти брешеш йому — ти раб тіні. Що це? Та ти що, вже мозок закипів?

Артем напружився. «Дзеркало? Ні, занадто просто. Щось, що можна побачити в собі...». Він хотів було випалити відповідь, але Непийпиво підняв руку, зупиняючи його.

— Не поспішай, — суворо мовив козак. — Слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш. Це слово має прорости в тобі ділом, а не просто злетіти з язика. Ми йдемо до Долини Луни. Там кожне твоє слово буде перевірено на міцність. Якщо помилишся — Луна забере твій голос назавжди.

Артем відчув, як по спині пробіг холодок. Він зрозумів: цей код — це не гра в квест-кімнаті. Це і є його трансформація. Буква «М» вже горіла на сувої, але наступна порожня клітинка ніби дивилася на нього з докором.

— Добре, — Артем підвівся, поправляючи куртку. — Я не буду вгадувати просто так. Я хочу зрозуміти це слово на ділі.

— Та ти що! Дивіться, він стає серйозним! — Чомучка зробив сальто в повітрі. — А чому, коли людина дорослішає, вона перестає вірити в казки, але починає вірити в прогнози погоди? Гі-гі! Ходімо, бо Долина Луни не любить тих, хто довго роздумує на одному місці!

Вони рушили вниз із кургану. Артем йшов і подумки повторював загадку. Він знав, що код характерника — це те, що зрештою відкриє йому шлях додому, але зараз він відчував, що йому важливо не просто повернутися, а дізнатися, що ж це за слово вийде в кінці.

ПАН КОЦЬКИЙ ТА ДІЄТА ДЛЯ ХАРАКТЕРНИКА

Долина Луни зустріла їх дивним звуком — наче тисяча комарів одночасно намагалися зіграти на бандурах. Артем ішов, намагаючись не спотикатися об коріння, що викручувалося з землі, як морські змії.

— Пане Непийпиво, — шепнув Артем, — а чому тут так... гуде?

— Бо тут навіть твоє дихання має вагу, хлопче, — відповів козак, поправляючи черес*. — Тут кожен твій ляп відгукнеться так, що вуха завернуться. Тож тримай язика за зубами, щоб не накликати біди.

Раптом на великому пласкому камені, що перегороджував стежку, вони побачили щось... монументальне. Це був кіт. Але не просто кіт, а ціла хутряна планета рудого кольору з вусами завдовжки з козацьку шаблю. Він лежав, розпластавшись на сонці, і його живіт жив окремим, дуже ситим життям.

— О, принесло нелегку, — процідив кіт, не відкриваючи очей. Голос у нього був такий, наче хтось тер наждаком по оксамиту. — Козак, дівчина, недорозвинений ельф із горщиком на голові та... — він нарешті розплющив одне око і вставився на Артема. — Це що за чупакабра в рваних штанях? Це новий вид гуманітарної допомоги?

— Та ти що! — пискнув Чомучка. — Це ж Пан Коцький! Кажуть, він з’їв останнього, хто назвав його товстим!

— Я не товстий, — ліниво відповів кіт, вилизуючи лапу. — Я просто накопичив багато стратегічного запасу мудрості. А ти, Артеме — я знаю, як тебе звати, вітер приніс твій цифровий сморід раніше за тебе, — ти навіщо сюди припхався? За новими підписниками? Тут зв’язок такий самий, як твоя совість — його немає.

Артем аж поперхнувся від такої нахабності.

— Я взагалі-то Код Характерника збираю! У мене вже є літера «М»!

Пан Коцький видав звук, схожий на дефектний кавовий апарат. Це був сміх.

— «М»? Може, «Малий-дурний»? Чи «Марнославний»? Код — це не для тих, хто робить селфі з папоротями. Щоб отримати наступну літеру, тобі доведеться пройти повз мене. А я дуже люблю розважатися.

Кіт важко перекотився на інший бік, від чого камінь ледь чутно тріснув.

— Ось тобі задача від старого кота, який бачив ще перші бекети. Воно веде тебе туди, де ти ніколи не був, але де тебе завжди чекають. Воно не має ніг, але рухається швидше за вітер. Воно старе, як світ, але кожен ранок для нього — новий. Коли ти його втрачаєш — ти стаєш порожнім місцем. Коли ти його знаходиш — ти повертаєшся додому, навіть якщо ти в іншому світі.

Артем замислився. Чомучка кружляв поруч, намагаючись не сміятися.

— Це... дорога? — запитав Артем.

— Дорога — це для тих, у кого немає фантазії, — відрізав Пан Коцький. — Дорога веде ноги, а я питаю про те, що веде серце.

Непийпиво хмикнув у вуса:

— Артеме, не будь телепнем. Слухай не вухами, а нутром. Пан Коцький дарма язиком не чеше, хоч і виглядає як мішок із вівсом.