РОЗДІЛ 8. ОСТРІВ НЕЗЛАМНИХ ТА ТАНЕЦЬ ПОМІЖ КУЛЯМИ

Ліс нарешті розступився, але замість відкритого простору герої опинилися перед безкраїм маревом вологих лук та болотистих острівців. Повітря тут було густим, настояним на чебреці та річковій прохолоді.

Артем, який після розповіді про Конотоп ішов притихлий, раптом знову пожвавився. Його мозок, звиклий до нескінченних серіалів, вимагав продовження.

— Пане Непийпиво, — хлопець перестрибнув через калюжу, ледь не зачепивши Зоряну, — а от ви казали про хитрість... А була така ситуація, коли навала недоброзичливих сусідів оточила з усіх боків? Коли їх тисячі, а вас — лише жменька на маленькому клаптику землі?

Непийпиво зупинився на краю пагорба, звідки відкривався краєвид на заплутані плеса річки. Його погляд став важким.

— Було й таке, Артеме. На річці Пляшівці, серед боліт. Там три сотні козаків тримали оборону проти цілої навали. Сусіди ті були самовпевнені й думали, що за годину від козацького табору не лишиться й попелу.

Зоряна підійшла ближче, поправляючи сагайдак. Вона знала цю історію, але в устах характерника вона завжди звучала інакше.

— Уяви собі острів, — продовжував козак. — Навколо — твань. Наші зробили засіки з возів, зчепили їх ланцюгами. Ворог ішов хвилями, як сарана. Але три сотні не відступали. Коли порох закінчився, вони вийшли назустріч... без зброї. Один старий характерник просто почав танцювати.

— Та ти що! — вигукнув Артем. — Танцювати в розпал битви? Це що, якийсь пранк для залякування?

Велике Вухо, яке непомітно придибало слідом, раптом витріщило очі й кивнуло: — Та ти що! Наче він сонячного зайчика на сковорідці ловив!

— То був Бойовий Гопак, — суворо сказав Непийпиво. — Характерник крутився так швидко, що списи ворогів проходили повз, ніби він став прозорим. Кулі просто міняли траєкторію. Цей танець дав іншим час перегрупуватися. Один козак на човні відбивався три години поспіль. Йому пропонували золото, а він лише плюнув у воду. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах, Артеме. Цю науку сусіди запам'ятали на віки.

Артем зупинився і мимоволі торкнувся телефона в кишені. Він згадав, як раніше боявся кожного негативного коментаря під своїми постами, як переживав через критику незнайомців. Тепер він зрозумів: якщо тебе критикують, мабуть, варто осмислити, за що саме, і зробити висновки. Адже диму без вогню не буває. Справжня стійкість — це не ігнорувати все підряд, а мати силу визнати помилки й стояти на своєму, як той козак на човні.

Поява Чомучки

Раптом із густого куща папороті вилетіла кумедна істота. Це був Чомучка — маленький дух лісу в капелюсі з перевернутого чарівного горщика, з якого постійно сипалися різнокольорові іскри. Чомучка кружляв навколо героїв, наче сполохана бабка.

— А чому козаки не танцювали диско? А чому в багнюці не ростуть ананаси? А чому в Артема штани з дірками, це його міль покусала чи він так від ворогів тікав, що за кущі зачепився? — засипав він питаннями, хитро мруживши очі.

Велике Вухо сплеснуло руками: — Ой, тільки не цей! У нього питань більше, ніж бліх у старого сірка!

Чомучка підлетів до самого носа Артема: — А чому ти такий серйозний? Ти що, з’їв кисле яблуко чи намагаєшся вирахувати, скільки лайків поставив би Камінь твоєму танцю? Гі-гі! Знаєш, чому зайці не носять підбори? Бо в них тоді вуха об землю шкрябають! Та ти що, не знав?

Артем усміхнувся. Незважаючи на дивність ситуації, цей маленький жартівник розрядив атмосферу.

— Йдемо далі, — сказав Непийпиво. — Чомучка нас проведе, якщо ми будемо відповідати на його витівки. Не місце красить людину, а людина місце. Покажи нам шлях, малий бешкетнику!

— Та ти що! Я покажу такий шлях, що навіть ваші тіні заплутаються у власних ногах! — реготав Чомучка, перекидаючись у повітрі.

Герої рушили вперед. Попереду замиготіли вогні Степу Вітрів.

СТЕП ВІТРІВ ТА ЦИФРОВА ЗАГАДКА ЧОМУЧКИ

Степ зустрів героїв нескінченним гулом. Трава тут була вищою за Артема, а вітер постійно шепотів тисячами голосів, наче намагався розповісти всі новини світу одночасно.

Чомучка, перекидаючись у повітрі, наче м’ячик, раптом різко зупинився прямо перед носом Артема. Його капелюх-горщик вистрілив цілим снопом фіолетових іскор.

— Стоп-машина! Трррру! — закричав малий дух. — Та ти що, думав просто так пройти крізь Степ Вітрів? Тут вітер не пропускає тих, хто не вміє думати швидше за переляканого зайця!

Непийпиво зупинився і схрестив руки на грудях, лукаво дивлячись на Артема. — Ну що, козаче, Чомучка хоче перевірити твою кмітливість. Якщо не вгадаєш — будемо до ранку слухати, як він співає пісні про вареники. А співає він, повір мені, гірше, ніж іржаві ворота скриплять.

Зоряна присіла на камінь, ледь стримуючи посмішку. Велике Вухо розставило свої «лопухи» на максимум, щоб не пропустити жодного слова.

— Слухай мою загадку! — Чомучка набундючився і став схожим на серйозну сову. — Вона не має плоті, але має голос. Вона може бути в кишені, а може охопити весь світ. Вона швидша за коня, але стоїть на місці. Вона з’єднує тих, хто далеко, але може розлучити тих, хто сидить поруч. Що це, га? Та ти що, не знаєш?!

Артем на мить розгубився. Голос вітру в степу почав підхоплювати питання Чомучки, повторюючи його на різні лади. Артем згадав, як козаки передавали сигнали вогнями, як характерники «чули» землю... але опис був такий знайомий.

— Це... — почав Артем, — це схоже на ману, про яку ви розповідали. Але водночас це щось із мого світу.

— Думай, Бовтуне! — підморгнуло Велике Вухо. — Мудра голова не знає втоми, а твоя зараз має працювати, як млин у бурю!

Артем закрив очі. «Швидша за коня, з’єднує далеких, але розлучає близьких...». Він згадав, як вони з друзями вдома могли цілий вечір просидіти в телефонах, не сказавши один одному ні слова.

— Це Мережа, — впевнено сказав Артем. — Інтернет або зв'язок! Він у моїй кишені в телефоні, він передає слова за секунди по всьому світу. Але він справді робить нас самотніми, коли ми забуваємо про тих, хто поруч.