Підводні чайки

Стежка за Ехо-Каменем виявилася м’якою, встеленою хвоєю, що пружинила під ногами. Артем ішов поруч із Непийпивом, час від часу поглядаючи на його старий пояс і шаблю. Тепер, коли «Пихатий Бовтун» трохи притих, у його голові замість ідей для сторіз почали з’являтися справжні питання.

— Пане Непийпиво, — почав Артем, намагаючись не спіткнутися об корінь, — а ви ж... ну, характерник? Мені Зоряна казала, що ви можете крізь стіни проходити і кулі зубами ловити. Це правда чи просто древній клікбейт?

Козак усміхнувся, але не весело, а якось загадково, погладжуючи вуса. — Не такий страшний чорт, як його малюють, хлопче. Але й не такий простий, як тобі здається. Характерництво — це не штукарство на ярмарку. Це вміння бачити світ не очима, а духом.

Зоряна підійшла ближче, зацікавлено наставивши вуха. Навіть Велике Вухо, що десь там маскувалося під кущ, мабуть, завмерло.

— Розкажіть, — попросила дівчина. — Ви ж обіцяли навчити Артема справжньої історії, а не того, що пишуть у тих наших інтернетах.

Непийпиво зупинився, сперся на старий дуб і примружився.

— Ну, слухайте. Була колись одна історія на Самарських плавнях, коли кримська орда разом із турецькими яничарами вирішила погуляти нашими землями. Вояки то були люті, як вовки: ятагани гострі, коні прудкі, а за плечима — досвід багатьох походів. Йшли вони певно, мов сарана на чисте поле, гадаючи, що сила їхня нездоланна. А проти них — жменька наших.

— І що, вони почали вогняні кулі пускати? — перебив Артем.

— «І що, вони почали....», — знову десь із гущавини почулося ехо Лісовика... Артем осікся.

— Ні, — спокійно продовжив Непийпиво. — Характерники вчинили те, чого чужинці не могли збагнути своїм розумом. Коли сонце почало сідати, над плавнями розлилося марево. Але то був не просто вечірній пар. Характерники почали «наводити ману». Дивляться вороги — а перед ними замість козацької засіки стоїть... церква. Білокам’яна, з золотими куполами, серед води.

— Ну, церква і церква, — знизав плечима Артем.

— От і вони так подумали! — засміявся козак. — Музика заграла, дзвони ніби задзвонили. Кинулися вони вперед, думали — легка здобич, скарби візьмуть. А коли заскочили в ту воду, виявилося, що кожна «стіна» — це козацька лава, а кожен «купол» — це блиск оголеної шаблі, що чекала свого часу. Почали яничари стріляти — а кулі... назад вертаються. Кажуть, справжні характерники вміли «брати кулі в полу». Куля летить у груди, а козак її рукою ловить або назад відкидає, ніби то не свинець гарячий, а горох сухий.

— Це як у тих фільмах про супергероїв? — очі Артема розширилися.

— У твоїх фільмах — вигадка, а тут — воля і молитва, — відрізав Непийпиво. — Вороги тоді так перелякалися, що почали кричати про вовкулак та нечисту силу. Вони не могли збагнути, як люди можуть крізь землю провалитися і з-під води виринути. Один характерник, подейкують, міг ціле військо вороже змусити в очереті три дні блукати. Вийдуть на край — а перед ними знову та сама коса, і так по колу, поки від страху та спраги з глузду не з’їдуть. Вони не просто билися, вони ламали саму віру супротивника у власні сили.

Зоряна задумливо кивнула: — Тобто, характерництво — це не просто чари, це знання людської душі та природи?

— Саме так, доню. Мудрий не той, хто мечем махає, а той, хто знає куди дивитися. Характерник знав, що найбільший ворог людини — це її власний переляк. Якщо ти посієш у голові супротивника сумнів, він сам себе в кайдани закує. Вони вміли «чути» коріння, розуміти шепіт очерету і ставати з річкою одним цілим. Тому їх і не могли здолати. Бо як ти вб’єш хвилю чи сонячний зайчик?

Артем подивився на свої яскраві кросівки. Вони тепер здалися йому занадто галасливими для такого величного спокою.

— Значить, щоб бути характерником, треба не вихвалятися, а вміти ставати тишею і чути те, повз що інші просто пробігають?

— Ти починаєш розуміти, — Непийпиво підморгнув. — Але пам’ятай: залізо ріже тіло, а лукаве слово — совість. Характерники бралися до зброї тільки тоді, коли треба було боронити рідний поріг. Справжня міць — у тиші.

Вони пішли далі. Артем тепер намагався ступати так, щоб жодна травинка під ним не зойкнула. Він уявляв себе тим самим «маревом», яке неможливо вхопити руками, якщо тільки припинити порожню балаканину і почати нарешті прислухатися до світу.

ТУРЕЦЬКИЙ ГАМБІТ ТА НЕВИДИМА ФЛОТИЛІЯ

Артем так захопився розповіддю про орду, що навіть забув про свій розряджений телефон. Він підійшов до Непийпива майже впритул, намагаючись крокувати з ним нога в ногу (хоча крок у козака був такий, що хлопцеві доводилося робити два підскоки).

— Пане Непийпиво, це було круто! — вигукнув Артем. — А ви самі... ну, особисто в чомусь такому «характерницькому» брали участь? Ну, щоб прямо бабах — і вороги в шоці, а ви такі на чилі*?

Козак зупинився, витер вуса і хитро подивився на сонце, що пробивалося крізь крони.

— На «чилі», кажеш? Ну, було діло під Кафою, ще коли ми на чайках* море прасували. Турецький султан тоді думав, що його флот — це непереможна фортеця на воді. Грізні галери, гармати завдовжки з добру колоду, яничари з такими кривими шаблями, що ними можна було голитися без мила.

Зоряна сіла на повалене дерево, приготувавшись слухати. Навіть ліс, здавалося, притих, а Велике Вухо, яке десь поруч маскувалося під величезний гриб-трутовик, ледь не вивалилося з-за кори.

— Підійшли ми до них вночі, — продовжував козак. — Хмари небо затягли, темно — хоч око виколи. Турки на своїх галерах розслабилися: п’ють каву, палять люльки, чекають ранку, щоб нас рознести на тріски. А ми... ми просто зникли з горизонту.

— Як це? — Артем аж рота розкрив. — Ви що, телепортувалися?

— «Ви що, телепортувалися? ...,», — звично прорипіло десь  з кущів, але Артем лише відсахнувся .