РОЗДІЛ 7. ТУМАННІСТЬ ХАРАКТЕРНИКІВ, КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА ТА БОЛОТНА ПАСТКА

Стежка за Ехо-Каменем виявилася м’якою, встеленою хвоєю, що пружинила під ногами. Артем ішов поруч із Непийпивом, час від часу поглядаючи на його старий пояс і шаблю. Тепер, коли «Пихатий Бовтун» трохи притих, у його голові замість ідей для сторіз почали з’являтися справжні питання.

— Пане Непийпиво, — почав Артем, намагаючись не спіткнутися об корінь, — а ви ж... ну, характерник? Мені Зоряна казала, що ви можете крізь стіни проходити і кулі зубами ловити. Це правда чи просто древній клікбейт?

Козак усміхнувся, але не весело, а якось загадково, погладжуючи вуса.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, хлопче. Але й не такий простий, як тобі здається. Характерництво — це не фокуси в цирку. Це вміння бачити світ не очима, а духом.

Зоряна підійшла ближче, зацікавлено наставивши вуха. Навіть Велике Вухо, що десь там маскувалося під кущ, мабуть, завмерло.

— Розкажіть, — попросила дівчина. — Ви ж обіцяли навчити Артема справжньої історії, а не того, що пишуть у коментарях.

Непийпиво зупинився, сперся на старий дуб і примружився.

— Ну, слухайте. Була колись одна історія під Полтавою, ще за часів шведського короля Карла та нашого гетьмана Мазепи. Шведи тоді вважалися найкрутішими вояками в Європі: мундири сині, дисципліна залізна, пістолі чищені. Йшли вони впевнено, як танк на батарейках. А проти них — наші.

— І що, вони почали вогняні кулі пускати? — перебив Артем.

— «І що, вони почали бе-бе-бе», — знову десь із гущавини почулося перекривляння Великого Вуха. Артем осікся.

— Ні, — спокійно продовжив Непийпиво. — Характерники зробили те, чого шведи не могли зрозуміти своїми правильними мізками. Коли настав ранок, над полем піднявся туман. Але то був не просто туман від річки. Характерники почали «наводити ману». Шведи дивляться — а перед ними замість козацького табору стоїть... ліс. Звичайний такий ліс, сосни та дуби.

— Ну, ліс і ліс, — знизав плечима Артем.

— От і вони так подумали! — засміявся козак. — Король Карл каже: «Йдемо крізь ліс, там нікого немає!». А коли вони зайшли в ту хащу, виявилося, що кожна «сосна» — це козак із пікою, а кожен «кущ» — це гармата, замаскована так, що навіть рідна мати не впізнає. Почали шведи стріляти — а кулі... кудись зникають. Кажуть, характерники вміли «замовляти» свинець. Куля летить у груди, а в останній момент завертає вбік, ніби їй там медом намазано.

— Це як у «Матриці»? — очі Артема розширилися.

— У твоїй «Матриці» все цифри, а тут — воля, — відрізав Непийпиво. — Шведи тоді так налякалися, що почали кричати про дияволів. Вони не могли збагнути, як люди можуть з’являтися з нізвідки і зникати в нікуди. Один характерник, кажуть, міг цілий полк ворога змусити пів дня по колу ходити в трьох соснах, поки ті від утоми не падали. Вони не просто билися, вони ламали реальність супротивника.

Зоряна задумливо кивнула:

— Тобто, характерництво — це не просто магія, це знання психології та природи?

— Саме так, доню. Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне. Характерник знав, що страх — це найсильніша зброя. Якщо ти посієш у голові ворога сумнів, він сам себе переможе. Вони вміли «чути» землю, розуміти вітер і бути з лісом одним цілим. Тому їх і не могли впіймати. Бо як ти впіймаєш туман?

Артем подивився на свої яскраві кросівки. Вони тепер здалися йому занадто гучними для такого світу.

— Значить, щоб бути характерником, треба не кричати на весь світ, а вміти ставати невидимим і чути те, що інші пропускають?

— Ти починаєш розуміти, — Непийпиво підморгнув. — Але пам’ятай: шабля ранить тіло, а слово — душу. Характерники використовували свою силу тільки тоді, коли іншого шляху не було. Справжня сила — це спокій.

Вони пішли далі. Артем тепер намагався ступати так, щоб навіть хвоя під ним не рипнула. Він уявляв себе тим самим «туманом», який може обійти будь-яку перешкоду, якщо тільки перестане базікати й почне нарешті спостерігати.

ТУРЕЦЬКИЙ ГАМБІТ ТА НЕВИДИМА ФЛОТИЛІЯ

Артем так захопився розповіддю про шведів, що навіть забув про свій розряджений телефон. Він підійшов до Непийпива майже впритул, намагаючись крокувати з ним нога в ногу (хоча крок у козака був такий, що хлопцеві доводилося робити два підскоки).

— Пане Непийпиво, це було круто! — вигукнув Артем. — А ви самі... ну, особисто в чомусь такому «характерницькому» брали участь? Ну, щоб прямо бабах — і вороги в шоці, а ви такі на чилі*?

Козак зупинився, витер вуса і хитро подивився на сонце, що пробивалося крізь крони.

— На «чилі», кажеш? Ну, було діло під Кафою, ще коли ми на чайках* море прасували. Турецький султан тоді думав, що його флот — це непереможна фортеця на воді. Грізні галери, гармати завдовжки з добру колоду, яничари з такими кривими шаблями, що ними можна було голитися без мила.

Зоряна сіла на повалене дерево, приготувавшись слухати. Навіть ліс, здавалося, притих, а Велике Вухо, яке десь поруч маскувалося під величезний гриб-трутовик, ледь не вивалилося з-за кори.

— Підійшли ми до них вночі, — продовжував козак. — Хмари небо затягли, темно — хоч око виколи. Турки на своїх галерах розслабилися: п’ють каву, палять люльки, чекають ранку, щоб нас рознести на тріски. А ми... ми просто зникли з горизонту.

— Як це? — Артем аж рота розкрив. — Ви що, телепортувалися?

— «Ви що, телепортувалися? бе-бе-бе», — звично прорипіло Велике Вухо з кущів, але Артем лише відмахнувся.

— Гірше, хлопче. Ми зробили те, що вони вважали неможливим. Ми перевернули наші чайки догори дном. Під кожним човном утворилася повітряна подушка. Козаки побрали в зуби очеретини — щоб дихати — і пішли під воду. Уявляєш картину? Ніч, тихе море, і тут під самісінькі борти величезних турецьких кораблів підпливають... «підводні човни» з очерету.

— Оце так стелс-режим! — прошепотів Артем.

— Саме так. Турки чують — щось булькає. Один яничар каже: «То дельфіни граються». Другий каже: «То риба гуляє». А «риба» тим часом виринула прямо у них під носом! Ми вискочили з води, наче чорти з табакерки. Поки вони за свої пістолі хапалися, ми вже були на палубі. Характерники тоді таку ману навели: туркам здавалося, що на них нападає не сотня козаків, а ціле військо привидів, що виходить прямо з морської піни.