РОЗДІЛ 6. ЛІСОВИК-ГУРМАН ТА ТЕСТ НА ЩИРІСТЬ

Після Печери Луни шлях вів до Зачарованого Лісу. Тут усе було справжнім: могутні дуби, що пам’ятали ще перших характерників, та густа павутина, на якій збиралася роса, схожа на розсипане срібло.

Артем ішов мовчки, поглядаючи на Зоряну. Вона трималася осторонь, і хоча вже не гнівалася так відверто, холод у її погляді все ще нагадував про крижаний потік. Попереду крокував козак. Артем раптом відчув, що називати його прізвиськами після всього, що сталося в печері, просто соромно.

— Пане Непийпиво, — обережно почав хлопець, — а цей лісовий господар... він дуже суворий?

Козак задоволено підкрутив вуса, почувши своє справжнє ім’я.

— Хто в ліс, а хто по дрова, Артеме. Лісовик — він як сама природа: добрим допомагає, а задиракам стежки плутає. Кажуть, він зовсім здивачив на старості літ.

Раптом з кущів ліщини почулося роздратоване бурмотіння. Гілки розсунулися, і перед ними з’явився дідок. Він був високий, але трохи зсутулений, увесь обріс мохом та папороттю. На голові в нього красувався розкішний вінок із лишайників, шишок та кучерявого хмелю. Замість звичайного посоха він тримав корінь дуба, покручений так, ніби він витанцьовував гопака.

— Та де ж воно! — бурмотів Лісовик, не звертаючи уваги на подорожніх. — Я ж замовив сороці передати зайцям, щоб принесли мені піцу з опеньками та лопуховим сиром! А вони що? Притягли кошик кислих яблук! Хто так бізнес веде? Жодного сервісу в цьому лісі!

Дідок підняв очі на Артема. Його зіниці були схожі на маленькі бурштинові намистини.

— О! Дивіться, хто до нас завітав! — Лісовик підстрибнув на місці. — Нові клієнти! А ти хто такий, Пихатий Бовтун? Чого став, як сухий пень?

— Який ще бовтун? — обурився Артем. — Я взагалі-то розуміюся на сучасних справах і...

— «Я взагалі-то розуміюся на сучасних ...», — перекривив його Лісовик, кумедно розтягуючи слова і махаючи руками, як крилами. — Чули ми таких! Один тут теж приходив, казав, що він «важливий пан». Я його відправив білкам хвости крутити, то він через годину плакав, що в нього нігті зламалися!

Артем почервонів так, що став схожим на стиглу калину. Він хотів сказати щось гостре у відповідь, але Велике Вухо лише підморгнуло йому:

— Не роздмухуй ніздрі, Бовтуне, бо сорока в них гніздо зів’є. Краще слухай, що Камінь каже, бо залишишся тут у мене замість городнього опудала — ворог відганяти!

Зоряна та Непийпиво пирхнули в кулаки — це означає, що вони різко й коротко засміялися, затуливши рота рукою, щоб не образити Артема ще більше. Артем почервонів. Він згадав, як сам колись перекривляв учителів та Зоряну, і тепер це виглядало дуже безглуздо з боку.

— Слухай сюди, Бовтуне, — Лісовик сів на старий пеньок і почав чистити свій посох пучком трави. — Я тут у лісі не просто так сиджу. Я стежу за порядком! Ось вчора, наприклад, розбороняв двох дубів. Посварилися, бачте, чия тінь довша. Я їм кажу: «Хлопці, сонце сяде — обидва станете чорними», а вони не слухають! Прийшлося лоскотати їх під корінням, поки жолуді не посипалися.

Лісовик хитро подивився на подорожніх.

— Або ось історія! Прийшов до мене Водяник, каже: «Хочу бути знаменитим, навчи співати». Я його навчив. Тепер він кожну повню так виє в очереті, що жаби з переляку почали ходити на передніх лапах. А все тому, що він слухав не пісню річки, а свій власний егоїзм.

Артем хотів щось вставити, але Лісовик миттєво його перехопив:

— «А я думаю, що...», — знову перекривив він хлопця тонким писклявим голосом. — Нічого ти ще не думаєш, Бовтуне! Твої думки — як перекотиполе: куди вітер дуне, туди й летять. Голова без розуму, як ліхтар без свічки. Світить, а не гріє!

Дідок раптом став серйозним і стукнув посохом об землю.

— Ви шукаєте шлях далі? Тоді вам до Ехо-Каменя. Він лежить у самій хащі, де навіть вітер боїться дихнути. Цей камінь не чує голосу, він чує те, що ти насправді відчуваєш, коли розкриваєш рота.

Лісовик підійшов до Артема і ткнув його пальцем у груди:

— Якщо ви втрьох станете перед ним і скажете, навіщо ви разом ідете, а камінь відчує хоч краплю фальші — залишитеся тут моїми помічниками. Будеш у мене, Бовтуне, замість опудала ворон від ягід відганяти.

— А як ми знайдемо цей камінь? — запитала Зоряна.

— Ідіть на звук, якого не існує, — загадково відповів Лісовик. — І пам’ятайте: краще мовчати, ніж пусте базікати. Особливо це стосується деяких Пихатих Бовтунів.

Лісовик раптом зробив сальто назад і зник у гущавині, залишивши по собі лише запах грибів та легкий сміх, що лунав звідусіль водночас.

Артем почувався так, ніби його щойно прокрутили в пральній машині. Прізвисько «Пихатий Бовтун» приклеїлося до нього намертво. Він глянув на Непийпива, потім на Зоряну.

— Ну що... Пихатий Бовтуне, — Зоряна ледь стримувала посмішку. — Веди нас до каменю, раз ти такий майстер «сучасних справ».

Артем лише зітхнув. Він зрозумів: Лісовик перекривляв його не для того, щоб образити, а щоб він нарешті побачив, як виглядає його власна зухвалість.

— Йдемо, — тихо сказав він. — Треба знайти цей камінь, поки Лісовик справді не замовив мені солом'яний капелюх опудала.

ЕХО-КАМІНЬ ТА ПІСНЯ ЩИРОСТІ

Герої заглибилися в ліс. Тиша тут була не просто відсутністю звуків, а живою, щільною масою, що обволікає з усіх боків. Навіть шелест листя здавався гучним криком. Артем, Зоряна та Непийпиво йшли слід у слід, прислухаючись до кожного шороху, шукаючи той самий «звук, якого не існує».

Раптом перед ними відкрилася невелика галявина. У її центрі стояв величезний сірий валун, порослий мохом, на якому були висічені давні руни — таємничі знаки, що мерехтіли слабким блакитним світлом. Це був Ехо-Камінь.

Велике Вухо

На одному з дубів, що схилився над каменем, сиділа дивна істота. Найбільше в ній вражали вуха — вони були велетенськими, схожими на листя лопуха, і постійно рухалися, ловлячи найменші вібрації повітря. Це було Велике Вухо, лісовий слухач і хоронитель таємниць.